Єдине, що вона могла робити, — це знову на громадських засадах працювати на телефоні довіри попередження самогубств. Улітку вона два місяці не працювала. Та оскільки все одно не спала вночі, то могла з користю витрачати цей час. Хоча сама перебувала в такій же депресії, як і її клієнти, проте під час розмови з ними докладала зусиль, щоб її голос звучав нормально. Але нічого з її щоденного життя більше не радувало її. Коли Квінн від’їхав, він знову відкрив рану її втрат, нагадавши їй усіх, кого вона любила і втратила, їй здавалося, ніби ще одна людина, яку вона любила, пішла з життя.
Вона стала вечеряти з Джеком щоп’ятниці. Їй не хотілось, але він зателефонував їй одного ранку й наполіг на вечері. Їй здавалося, що зустріч із Джеком нагадає їй Квінна. Дружба з Джеком — ще один цінний момент, який він подарував їй. А Джек був так само пригнічений, як і вона. Він казав, що справді дуже сумує за ним. Їх пов’язувало з Квінном так багато, він дарував їм так багато себе, проте водночас вона знала, що він не може пробачити собі своїх давніх гріхів. У неї був номер його радіотелефону на човні на випадок чогось термінового, але вона присяглася собі не телефонувати йому. Він мав право на свою свободу, якої так відчайдушно прагнув. І вона надасть йому її, чого б це не коштувало. Та решта життя Меггі тяглася перед нею, мов порожня пустеля. Джек сказав, що минулого вечора був дуже засмучений, бо посварився з Мішель щодо їхнього весілля. І тепер він шкодує, що не поїхав із Квінном.
— Принаймні тебе він запрошував, — сумно відказала Меггі. Вони обоє плакали перед вечерею.
— Щоразу, коли я щось читаю, то згадую його. — Також Джек розповів Меггі, що в коледжі важко, проте йому подобається і він і досі хоче вчитись на архітектора. Він просто зобов’язаний це зробити. — Я хочу бути старшим архітектором у Сан-Франциско, — сказав він, і обоє посміхнулись.
І тільки незадовго до Різдва Меггі стала повертатись до людського існування. Вони з Джеком продовжували вечеряти щоп’ятниці, хоча й не грали більше в кості. Це їм занадто нагадувало Квінна. Натомість вони сиділи й говорили про нього. Тільки з Джеком Меггі могла дозволити собі поговорити про Квінна. Ніхто у школі, де вона викладала, нічого не знав про їхні стосунки. Джекові та Мішель уже набридли ті розмови. Їхнє весілля було призначено за тиждень перед Різдвом. Меггі пообіцяла прийти, але була не в настрої для цього. Вона не купувала спеціальної сукні, прийшла в маленькій чорній сукенці, яку витягла з шафи саме перед церемонією. Джек розповідав їй, що кілька днів тому отримав листівку від Квінна. Він збирається летіти з Кейптауна до Женеви, щоб провести Різдво з Алекс і хлопцями. Джек приніс картку з собою та спитав Меггі, чи хоче вона глянути на неї, але вона не схотіла. Вона могла знов розплакатись, а в цьому не було жодного сенсу. Протягом останніх двох місяців вона й без того плакала без упину. Він мав отримати від неї дар свободи.
В обід вона пішла на весілля Джека, багато плакала під час церемонії й відчула себе хворобливо пригніченою на святі. Меггі не хотіла ні з ким танцювати. Хотілось одного: повернутися додому й на самоті думати про Квінна. Вона намагалась позбутися цього, але після смерті Ендрю їй стало вкрай тяжко втрачати когось або щось. А втрата Квінна була настільки тяжкою, що це наново відкрило її інші травми. Та, як їй не було важко, вона знала, що мусить вижити. Заради того самого Квінна.
І, тільки-но це стало можливо, вона втекла з весілля. То було велике полегшення — прийти додому від цього шуму, їжі й веселощів. Як добре, що Джек щасливий, а Мішель виглядала гарною й піднесеною. Меггі була певна, що вони житимуть щасливо.
Тільки напередодні Різдва вона почала усвідомлювати сенс того, що відбулося. Замість того щоб мріяти про роки, які Меггі не проживе з ним, вона вдивлялась у ті місяці, коли з ним була: якими благословенними вони видалися їй, якою щасливою почувалася вона, що познайомилась із ним. Те саме вона робила два з половиною роки тому після смерті Ендрю: зосередилась на вдячності, а не на втратах. Тож зараз вона міркувала, чи не зателефонувати Квіннові на різдвяний ранок, але, змагаючись із собою протягом двох годин, таки змогла подолати бажання. Вона знала: якби він хотів поговорити з нею, то зателефонував би їй сам, проте не зробив цього. Все, що вона могла зробити, це бажати йому добра й плекати спогади. А їх було багато. Цього їй було досить, принаймні мало бути. І коли вона пішла до церкви вночі перед Різдвом, то запалила за нього свічку.