- Вже уявив нас за цією вітриною!-вигукнув він.-3 одного боку ми, з другого - море. А між нами - невидима субстанція, яку можна б назвати екзистенцією мертвої матерії.
- Ну, а вже ти тоді - есенція буття,- буркнув Отава. Вони посміялися з інженерового пишномовства, однак пішли в кафе, яке саме відчинилося після денної перерви, і їм справді сподобалося все: і широке вікно, і його небуденна залізна рама, і багато моря за прозоро-неіснуючим склом, і тонка нитка обрію, що пульсувала вгорі, мов жива жилка простору.
Поет перший вчепився поглядом у гілочку, що несміливо стриміла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної скульптури або небачений корал, що виринув із темних океанічних глибин.
- Я писатиму про це дерево,- сказав він, посвистуючи від вдоволення. Він робив це отак: сі-сі і дуже втішався своїм оригінальним свистінням, а ще більше тим, що ніхто не догадався висловлювати майже всі свої почуття таким дивним робом.
- Коли мене люди не бачать, я віддаю їм свої вірші,- казав він,- коли ж присутній я сам, тоді - сі-сі!
- Сонет чи відразу поему? - прискалив насмішкувате око Отава, який чіплявся з своїм кепкуванням до всіх, і всі, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмішкуватість, призвичаїлися до неї і навіть нудьгували без свого лукавого товариша.
- Старий, ѕ не ображаючись, мовив поет,-ти нічого не розумієш. Така гілочка не вміститься й у поему. Сі-сі!
- Людина повинна бути оригінальною,- сказав інженер.- Якщо в тебе немає оригінальності, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вікно. Що далі?
- А далі ми питимемо чорну каву,-сказав лікар.
- З медицинським спиртом,- додав Отава.
- По-моєму, в тебе було тяжке дитинство,- незлобиво сказав лікар.- Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.
- А буває гумор білий? - поцікавився Отава.
- Старі, я прочитаю вам один свій вірш,- втрутився поет.- Це вірш про аристократизм. Сі-сі!
Він був маленький і широкий, майже квадратовий у постаті. Мабуть, у минулому штангіст чи боксер, його про це ніхто не розпитував, а він не-мав часу на розповіді, бо або ж сісікав, або ж без кінця читав свої вірші, які всі троє за кілька днів знали напам'ять.
Вірш був модерний, як вікно, коло якого вони сиділи.
- Я ще можу припустити, що ти міг таке скласти,- сказав Отава - Але як ти міг це запам'ятати?
- Старий, з тебе ніколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сі-сі! -просвистів поет.
- Я, наприклад, потомствений робітничий клас,- сказав інженер,- але це не заважає мені бути модерним і оригінальним.
- Старий, я теж робочий клас,- сказав поет.- Я навіть працював на кораблебудівному. Хто знає, як варять трубу на судні? Сі-сі!
- Ми тільки вдаємо інтелігентів,- спробував помирити їх лікар.-А, власне, хто ми? Діти робітників, селян. Така в нас країна. Все починалося з самого початку, на голому місці. Я, наприклад, виріс у селі, де не було навіть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженні цілу клініку. Хто б сподівався?
- Треба написати про тебе нарис у газеті,-докинув Отава.- Це так мило: з простого селянського хлопця виріс видатний лікар. Або: з корабельної труби- в поезію з її наймодернішими.вивертами! Або: син чорноробів і ливарників керує цехом або й цілим заводом, а на дозвіллі колекціонує платівки з джазовими мелодіями, читає Кафку в перекладі і Фолкнера в оригіналі, знає всі марки японських, американських, голландських і західнонімецьких транзисторів, вміє…
- Старий, досить! Сі-сі! - зупинив його поет.- їде кава, Ми будемо пити чорну каву, якої не пили наші предки.
- Мої предки якраз пили каву,- похмуро промовив Отава.- То й що з того? Я професор і син професора, а мій батько теж був сином професора ще царського, а той теж був сином професора, і так без кінця.
- Вони були професорами вже тоді, коли ще й професорських звань не було на світі? - делікатно поцікавився лікар,