І ось тепер неначе розсунули перед ним обрії, і він побачив одразу так багато, що не міг осягнути ні розумом, ні бодай самим поглядом.
Їхній візок викотився на підвищення; позаду, в уділлі, ледь видима лишалася Родимова садиба, а з другого боку, на спадистому схилі, відкритому увсібіч, вільному духмяному від трав і ще якихось не знаних Сивоокові рослин, чиясь добра і могутня рука покидала багато-багато будівель, певно, людських осель, але зовні набагато привітніших і веселіших, аніж звична для нього Родимова хижа, яку хлопець досі вважав єдино можливою для людського буття.
Сивоок дивився вниз невідривне, сльози в його очах висохлії від вогню захоплення, який розгорявся там ясніше й ясніше, Ситник помітив збудженість хлопцеву, але пождав ще трохи, а вже потім недбало поспитав:
- То що? Гарно тут?
Сизоок зітхнув, але не відповів нічого.
- Ніколи не був? Не бачив?
Зітхання чи то скрушне, чи то жалісливе.
- Не показував тобі Родим? Саму пущу тільки? А світу не тільки в пущі.
Сивоок уже й не зітхав. Прикусив губу. Був розгублений. Мав би ненавидіти цей прекрасний світ за те, що розкриває він свої приваби тільки після того, як заплачено найвищою платою - смертю єдиної дорогої тобі людини. Але вже поселилася в його малечій душі здатність захоплюватися всім прекрасним, і властивістю цією наділив його Родим, мовчазний, щедрий, добрий дід Родим, у якого краса виспівувала під руками.
Ситник знався на людях. Мало вміти цідити та ситити меди - треба ще їх і продати тому та тому. А продаєш - вмій бачити: хто може заплатити ногату, а хто дасть гиденьку скору, а хто й відрубок срібла. Мед-бо люблять усі, а платити не кожен спроможен однаково. От і вгадуй. У Ситника око було метке, як хижа риба. Блись-блись - і вже. Запримітив він, як принишк Сивоок. Дика дитина. Вперше побачила простір.
- Гарно? - спитав Ситник, влучуючи відповідну хвилю.
- Так,- пошепки відповів Сивоок.
- Вільховатка, - пояснив Ситник, - село так зоветься. Багато люду. А ми он там.
Він показав на пагорб над шляхом, трохи осторонь од села. І знов мав дивуватися Сивоок. Звик, що Родимове обійстя відкрите всім вітрам, а тут пхався в очі дубовий гострокіл, що чіпко обковував садибу на самому верху пагорба, ховав від стороннього ока будівлі, людей і життя в ній. Сивоок ворухнувся на візку, ще не відаючи, що зробить наступної хвилі, бо ворухнулося в його душі передчуття чогось лихого, але він ще не навчився давати раду передчуттям, зате Ситник, приготований на всілякі виперти з боку малого, миттю вловив зміну в настрої свого полоненого і, для певності притримуючи його рукою, промуркотів:
- Тобі там сподобається. Ось побачиш.
Тим часом під'їхали під самий гострокіл, і Сивоок міг тепер оцінити міцність загороди. Дубове пакілля, повкопуване в землю міцно, як отой хрест на могилі Родима, стояло так щільно, що не просунеш і шила поміж ним. Вузенька доріжка, відірвавшись од шляху, дерлася на пагорб і вганялася просто в кільце гостроколу, а там Сивоок побачив щось схоже на двоє дверей, тільки набагато вищих і міцніших, ті двері в гостроколі теж вбиті були з дубових колод і трималися невідь-як,
- Егей! - гукнув Ситник. - Тюхо! Чи спиш! Відчиняй во. рота!
За дубовими ворітьми застукотіло-загрюкотіло, вони посередині трохи роз'їхалися, утворилася шпарка, крізь яку блиснуло перелякане око і відразу ж сховалося, а ворота поїхали врозтіч, тяжко зарипіли, якась зачучмарена постать метнулася між двома половинками воріт, стрибнула наперед коняки, вхопила її за вуздечку, потягла кудись убік; Ситник гримнув на перелякану постать, та пустила коняку, знов метнулася назад, стала зачиняти ворота, знову зарипіло-заскрипіло, широкий вируб посеред гостроколу став звужуватися, і швидко звужувався видимий крізь той вилом світ: далека, байдужа до всього пуща, розлогі поля, в'юнка річка посеред них, накочений шлях, дикі трави і квіти, що підступали до самих воріт, і небо над усім, багато широкого неба, прозоро-блакитного, як очі в Ситника. І все звужувалося, звужувалося, аж поки ворота грюкнули, внали на них важкі засуви, і все зникло; тільки в очах у Ситника мали ще позостатися два шматочки високого неба, отого, що летіло над недосяжними гостряками частоколу. Але коли Сивоок глянув на Ситника, очі в того були безбарвні, мов у хижого птаха.
- Ага, так, - сказав Ситник, і важко було розібрати: просте вдоволення чи прихована загроза пролунали в цьому короткому таканні. Сивоок пошкодував, що не дременув від Ситника перед тим, як попасти за цей непроникний гострокіл. Все-таки то було б певніше.