Коли він не мчав униз із гори, не допомагав на лісопилці або не відвідував однокімнатну школу вище від табору, Джо міг вивчати ліси або дертися на гори 1.95 кілометра заввишки в Національному заповіднику Каніксу на заході. Він міг полювати на оленячі роги та інші скарби в лісах, купатися в Кутенаї або доглядати город, який він вирощував на невеличкій ділянці землі за частоколом, що стояв довкола хатини його сім’ї.
Проте для Тули Боулдер-Сіті був майже найжалюгіднішим місцем на землі. Воно було нестерпно спекотне влітку, мокре і брудне навесні та восени й достатньо паскудне цілий рік. Зима приносила найгірше з усього цього. Приходив грудень, і пронизливо холодне повітря стікало вниз у долину Кутенаю з Британської Колумбії, прокладало свій шлях через кожну щілину і тріщину в стінах її хисткої хатини та проникало через усі шари одягу чи постелі, хоч скільки б їх не напинав у пошуку прихистку. Вона все ще була обтяжена крикливим немовлям, набридливим примхливим малюком, який спинався на ноги, і пасинком, якого, що старшим той ставав, було важче контролювати, і вона починала сприймати його як небажане нагадування про попередній і занадто цінований чоловіком шлюб. Не допомагало вподобати таке життя й те, що Джо, щоб згаяти час, безкінечно перебирав струни гавайської гітари, наспівував та насвистував примітивні мелодії, які так полюбляли він та його батько. Не сприяло і те, що Гаррі, прийшовши з роботи, часто наносив у дім мастило і тирсу. Це припинилося раптово одного холодного гірського вечора, коли Гаррі прийшов у своєму засаленому спецодязі наприкінці дня, втомлено тягнучи ноги гірською стежкою. Коли він увійшов у хатину, Тула поглянула на нього, скрикнула і виштовхала назад через передні двері. «Зніми ці мерзенні речі, спустись до струмка та вимий себе від бруду», — скомандувала вона. Присоромлений, Гаррі сів на колоду, зняв чоботи, роздягнувся до пари білих бавовняних кальсонів і пошкандибав униз босоніж скелястою стежкою до струмка Боулдер. Із того часу, незалежно від температури чи пори року, Гаррі слухняно купався в струмку та заходив до хатини, несучи чоботи, та з комбінезоном, перекинутим через руку.
Виростаючи, Тула завжди була скарбом своєї сім’ї не лише за красу, що значно перевищувала вроду її близнючки Тельми, чи за непересічний талант скрипальки, а також за вишуканість її смаку та чутливість натури. Вона була настільки винятково вразливою, що всі в її родині вважали, наче дівчина володіє «ясновидінням». Це переконання різко підсилилось, коли вони прочитали газету вранці 15 квітня 1912 року. Попередньої ночі Тула раптово прокинулась, волаючи про айсберги та величезний корабель, що тоне, і людей, котрі кличуть на допомогу.
Тула була освіченою та артистичною, покликаною прагнути більш прекрасних речей, ніж могла запропонувати пшенична ферма. Тепер, коли вона опинилась у Боулдер-Сіті, її нечисленне соціальне оточення складали неосвічені малограмотні дружини лісорубів і шахтарів. Вона що далі, то більше болісно усвідомлювала, якою неймовірно далекою була від будь-яких засобів до здійснення своєї мрії — гордовито сидіти попереду в центрі як перша скрипка у великому симфонічному оркестрі. Вона заледве могла навіть практикувати. Узимку її пальці були занадто холодні, щоб танцювати вгору і вниз по грифу. Влітку вони були такі потріскані та болючі від сухого повітря Айдахо, що вона ледве могла втримати смичок. Її скрипка переважно лежала на полиці в ці дні, волаючи до неї, майже глузуючи, поки вона мила нескінченні купи тарілок і прала брудні підгузки. Речі того штибу призначена була робити її сестра Тельма, а не вона. Натомість, нині Тельма жила комфортно в гарному будинку в Сіетлі. Що більше Тула думала про несправедливість цього, то більша напруга наростала в хатині.
Нарешті одного теплого літнього дня ця напруга скипіла. Тула була вагітною третьою дитиною. Вона провела більшу частину дня рачки, вишкрібаючи соснову підлогу хатини, і її спина пульсувала болем. Наближався час вечері, і вона почала звичну щовечірню роботу, пораючись біля гарячої дров’яної печі, закидаючи скіпки для розпалювання в топку та силуючись отримати достатньо вогню для тяги в комині. Дим вивалив з-під плити і потрапив їй в очі. Коли, нарешті, вогнище запалало, вона заходилася готувати вечерю для Гаррі і хлопчаків. Маючи обмежений бюджет і вбогий вибір продуктів, доступних у магазині компанії, важко було поставити гідну їжу на стіл щовечора. Ще важче було втримати її на столі досить довго, щоб її діти могли добряче попоїсти. Джо ріс як бур’ян і ковтав їжу так само спритно, як Тула готувала її. Тож вона повсякчас хвилювалася, що її рідні хлопчики не отримують достатньо.