Боббі Мок вступив на юридичний факультет, оженився і продовжував виконувати обов’язки помічника тренера в університеті Вашингтона, поки не був запрошений на посаду головного тренера в Массачусетський технологічний інститут у 1940 році. Демонструючи свою вроджену завзятість, він прийняв пропозицію, перевівся в Гарвардський університет, і протягом наступних трьох років йому вдавалося виконувати тренерську роботу, одночасно навчаючись на одному з найпрестижніших юридичних факультетів у Америці. В 1945 році він склав екзамени на адвоката як у Массачусетсі, так і у Вашингтоні, та повернувся до Сіетла практикувати юриспруденцію. Він зробить вельми успішну юридичну кар’єру і, зрештою, виступить та виграє справу у Верховному суді США.
Обрубок МакМіллін повернувся з Німеччини без грошей, і йому довелося б покинути університет, але завдяки щедрості клубу «Рейнір» у Сіетлі, який зібрав 350 доларів, він зміг продовжити навчання. Дискваліфікований із військової служби через свій зріст, він зайняв місце Боббі Мока на тренерській роботі в Массачусетському технологічному інституті, де тренував веслярів і працював над секретними дослідженнями інженером лабораторії протягом 12 років. Зрештою він повернувся до Сіетла, оселився на острові Бейнбридж, пішов працювати на «Боїнг» та одружився.
Чак Дей отримав медичний диплом і став на службу у Військово-морський флот на початку війни. Відслуживши військово-морським лікарем у південній частині Тихого океану, він повернувся до Сіетла й успішно практикував як гінеколог. Але він продовжував палити свої «Лакі Страйк» і «Кемел», і ця звичка скоро стягнула з нього свою страшну данину.
Коротун Хант одружився на своїй дівчині Елеонорі, закінчив університет і пішов працювати на будівельну фірму, а згодом, у воєнні роки, знайшов добре застосування своєму інженерному досвіду в батальйоні Інженерно-будівельного корпусу ВМС США в південній частині Тихого океану. Повернувшись до Сіетла після війни, він заснував будівельну компанію та оселився з Елеонорою, щоб ростити двох своїх дочок.
Дон Х’юм у воєнні роки служив у торговельному флоті в Сан-Франциско. Після війни він почав будувати кар’єру в нафтогазовій розвідці. Ця робота тримала його в роз’їздах більшу частину часу, закидаючи деколи в такі віддалені місця, як Борнео. Свого часу Х’юм став президентом Гірничої асоціації Західного узбережжя. Він так і не одружився.
Джонні Уайт закінчив університет у 1938 році, отримавши диплом зі спеціалізацією в металургії, і одружився у 1940 році. Джонні пішов стопами свого батька у сталевий бізнес і влаштувався працювати на «Бетлехем Стіл», де він зрештою став генеральним менеджером із продажу. У 1946 році його сестра Мері Хелен віддала йому скрипку, яку взяла в обмін на 100 доларів, надісланих братові до Європи.
У Горді Адама скінчилися гроші, перш ніж він зміг закінчити університет, і він пішов на нічну роботу на неповний робочий день на «Боїнг» в останній рік навчання. Він залишався на заводі протягом наступних 38 років, працюючи над літаками «Боїнг-17», «Боїнг-29», «Боїнг-707» і «Боїнг-727». Горді одружився в 1939 році.
Роджер Морріс отримав диплом зі спеціалізацією у машинобудуванні, одружився і у воєнні роки трудився на військовому будівництві в Затоці Сан-Франциско, а потім повернувся в район Сіетла працювати в будівельній компанії «Менсон», де спеціалізувався на великомасштабних днопоглиблювальних проектах.
Ел Ульбріксон тренував команди університету Вашингтона ще 23 роки. Протягом цього часу він здобув багато блискучих перемог і кілька нищівних поразок. Його університетські екіпажі вибороли 6 титулів Міжуніверситетської асоціації веслування, а юніорські команди вигравали їх 10 разів. Він потрапив до Національної зали слави веслування у 1956 році, того ж року, коли й Том Боллес, Кай Ебрайт і Хірам Конібеар. Протягом більшої частини його правління Вашингтон залишався, як залишається і донині, на верхніх сходинках університетського веслування у Сполучених Штатах і в усьому світі. Коли Ульбріксон зустрівся з журналістами в 1959 році поговорити про його відставку і почав відзначати основні моменти своєї кар’єри, серед перших подій, які він згадав, був той день у 1936 році, коли він уперше включив Джо Ранца до складу олімпійського екіпажа та спостерігав зліт їхнього човна.