Выбрать главу

Разом зі своїми сім’ями вони продовжували збиратися біля води, святкуючи дні народження та інші особливі події. Але в 1990 роках ці події почали включати і похорони. Горді Адам помер у 1992 році, Джонні Уайт — в 1997 році, але не раніше ніж команда була вшанована концертом військового оркестру в столиці штату Вашингтон місті Олімпія на честь їхньої 60-ї річниці в 1996 році. Коротун Хант помер у 1999 році. Через 5 днів після терористичних атак 11 вересня в 2001 році пішов із життя Дон Х’юм.

Через рік, у вересні 2002-го, Джо втратив Джойс. Разом із нею Джо лежав у палаті реабілітаційного центру — він оговтувався після перелому таза, а вона помирала від серцевої та ниркової недостатності. Співробітники центру з незвичайним співчуттям зсунули їхні ліжка разом, щоб вони могли триматися за руки, і так, тримаючи руку свого чоловіка, померла Джойс. Через кілька днів Джо пішов на поминальну службу. Потім він повернувся до палати, знову самотній уперше за 63 роки.

Боббі Мок помер у січні 2005 року, а Обрубок МакМіллін пішов із життя слідом за ним у серпні того ж року. Живими лишились Джо і Роджер.

Після смерті Джойс, незважаючи на те, що його власне здоров’я почало погіршуватися, сім’я Джо допомогла йому реалізувати багато мрій усього його життя. Хоч і був прикутий до інвалідного візка, він подався з ними в круїз на Аляску, подорожував по річці Колумбія на колісному пароплаві, поїхав «Сніжним потягом» у село Лівенворт у Каскадних горах, знову відвідав золото- і рубіновидобувну шахту в штаті Айдахо, злітав на Гаваї, мандрував ще на одному колісному пароплаві по Міссісіпі, їздив до Лос-Анджелеса відвідати Роуз, Поллі і Барб, двічі їздив у Мілуокі, щоб провідати свою дочку Дженні та її сім’ю, потрапив на концерт «Гранд Ол Опрі» у Нешвіллі та побував у круїзі через Панамський канал.

На початок 2007 року Джо був під патронажем хоспіса та жив у будинку Джуді. У березні він одягнув пурпурний піджак Зали слави «Ескімосів» на бенкет Університетського човнового клубу в Сіетлі. 450 осіб підвелися і вітали його. У травні він спостерігав зі свого інвалідного візка на березі Коси Монтлейк, як екіпажі Вашингтона проводили День відкриття перегонів. Але в серпні Джо приїхав на фінішну лінію востаннє. Він мирно помер у будинку Джуді 10 вересня, через кілька місяців після того, як я вперше зустрівся з ним і почав записувати його інтерв’ю для цієї книги. Його прах спочив у землі у Секвімі, поруч із Джойс.

Дубове деревце, котре Джо привіз додому з Олімпійських ігор, у якийсь момент загинуло, після того як його кілька разів пересаджували на території кампуса університету. Це непокоїло Джо в його останні роки. Тож зимового дня у 2008 році невелика група зібралася біля човнової станції Конібеара. За наполяганням Джуді університет забезпечив новий саджанець дуба. Боб Ернст, директор із веслування у Вашингтоні, виступив із короткою промовою, а потім Джуді повільно й благоговійно поклала 9 лопат ґрунту в лунку довкола дерева, по одній на кожного з хлопців.

Роджер Морріс, перший із друзів Джо в екіпажі, був останнім живим із них. Роджер помер 22 липня 2009 року. На його поминальній службі Джуді встала і згадала, як в останні кілька років Джо і Роджер часто бували разом, зустрічалися чи зв’язувались по телефону, і не робили нічого взагалі, майже не говорили, просто сиділи тихо і потребували лише бути один біля одного.

Ось вони й відійшли з життя. Їх любитимуть і пам’ятатимуть за те, якими вони були — не просто веслярами-олімпійцями, але хорошими людьми, всі як один.

У серпні 2011 року я їздив до Берліна, щоб побачити місце, де хлопці виграли золото 75 років тому. Я відвідав олімпійський стадіон, а потім сів на електропотяг до Кьопеніка, туди, де раніше був Східний Берлін, окупований Радянським Союзом. Там я бродив мощеними вулицями, серед стародавніх будівель, які залишилися переважно неушкодженими під час війни, за винятком вищерблених подекуди шрапнеллю цегляних фасадів. Я йшов повз порожню ділянку землі на Фрайхайт, де до ночі 9 листопада 1938 року стояла синагога Кьопеніка, і думав про сім’ю Хіршанів.

У Грюнау я виявив, що місце регати мало змінилося від 1936 року. Великий електронний дисплей нині підноситься над майданчиком недалеко від фінішної лінії, але у всьому іншому місцевість виглядає майже так, як у старих фільмах кінохроніки і на фотографіях. Околиці все ще прекрасні — буяють густою зеленню. Криті трибуни досі стоять поруч із фінішною лінією. Озеро Лангер-Зее все ще погідне і спокійне. Серйозні юнаки і дівчата в гоночних човнах і далі курсують його водами по доріжках, розташованих саме так, як і в 1936 році.