Я відвідав Музей водних видів спорту в Грюнау, де у кінці дня Вернер Філіп, директор, люб’язно провів мене по сходах на балкон «Хаус Веста». Я стояв там довгу, тиху хвилину, поруч із місцем, де, дивлячись на Лангер-Зее, стояв Гітлер 75 років тому, я бачив озеро майже таким самим, яким його бачив він.
Унизу піді мною юнаки вивантажували човен із вантажівки, співаючи щось тихо німецькою і готуючись до вечірнього веслування. На воді весляр-одиночка, виблискуючи лопатями весел, гріб по одній із доріжок у напрямку великого знаку «Ziel» наприкінці курсу. Ближче до мене ластівки літали низько над водою на безшумних крилах, вимальовуючись на тлі призахідного сонця, час від часу торкаючись води та утворюючи брижі на срібній поверхні.
Стоячи там і спостерігаючи за ними, я подумав, що коли Гітлер 75 років тому дивився, як Джо і хлопці вириваються з аутсайдерської позиції та мчать уперед, обганяючи Італію та Німеччину, він бачив, але не розпізнав провісників його загибелі. Він не міг знати, що одного прекрасного дня сотні тисяч таких же хлопців, як і вони, що поділяють їхню сутність — порядних і скромних, не привілейованих, таких, що не мають переваг за якісь свої особливості, просто надійних, відданих і наполегливих — повернуться до Німеччини, одягнені в зелено-коричневу форму, переслідуючи його.
Вони майже всі тепер відійшли в інший світ — легіони юнаків, які врятували світ у ті роки, саме перед тим, як я народився. Але того дня, стоячи на балконі «Хаус Веста», я був охоплений вдячністю за їхню доброту і їхнє милосердя, їхню смиренність і честь, їхню просту громадянськість і за все, чого вони навчили нас, перш ніж пронеслись по вечірній воді і, нарешті, розчинилися в темряві ночі.
Однак один із золотих медалістів перегонів 1936 року залишився з нами і донині — «Husky Clipper». Протягом багатьох років він зберігався на старій човновій станції і переважно не використовувався, за винятком веслування з нагоди 10-річних ювілеїв хлопців. Кілька років у 1960-ті його орендував Тихоокеанський лютеранський університет у місті Такома. У 1967 році університет Вашингтона попросив повернути човен, відновив його і виставив на огляд у студентській спілці. Пізніше він був виставлений у Меморіальному центрі веслування Джорджа Покока в Сіетлі.
Нині він перебуває на човновій станції Конібеара Вашингтона, у просторій відкритій будівлі, зведеній у 1949 році і нещодавно відремонтованій. Він висить у світлому й привільному залі, опускаючись зі стелі витонченою голкою з кедра та ялини, і його червоно-жовтий дерев’яний корпус виблискує під світлом маленьких точкових світильників. Удалині за ним, за скляною стіною на східному боці будівлі, випросталося озеро Вашингтон. Час від часу люди заходять помилуватися ним. Вони знімають човен на фото і розказують один одному, що знають про нього і хлопців, які веслували в ньому у Берліні.
Але він там для чогось більшого ніж для прикраси і захоплення. Він існує для натхнення. Щоосені кілька сотень першокурсників — хлопців у один день та дівчат у інший, більшість із яких високі, а деякі помітно низенькі — збираються під ним у жовтні в пообідній час. Вони заповнюють реєстраційні картки і тривожно озираються довкола, оцінюючи один одного та нервово перемовляючись, поки перед новачками не виходить тренер і не закликає до спокою гучним, серйозним голосом. Коли вони заспокоюються, він починає говорити про те, на що вони можуть очікувати, якщо сподіваються на місце в його екіпажі. Зазвичай у першу чергу він говорить про те, як важко це буде, якими довгими будуть години тренувань, якими холодними, вологими й сумними вони будуть. Він звертає увагу, що члени екіпажів Вашингтона, як правило, мають найвищі середні бали в навчанні серед усіх інших спортивних команд на території кампуса, і що це невипадково. Від них очікуватимуть добрих результатів як у навчальних аудиторіях, так і в човнах. Потім він злегка змінює тон і починає говорити про честь отримати право веслувати однією із білих лопатей Вашингтона. Він говорить про недавні регіональні перемоги, про столітнє на сьогоднішній день суперництво з Каліфорнією, про національну та міжнародну репутацію веслувальної програми, про численні чемпіонати, виграні юнаками і дівчатами Вашингтона, про десятки олімпійців обох статей, яких виростила програма.