Хороший весляр чи веслярка, що бере участь у змаганнях високого рівня, має бути в змозі вдихати і споживати аж цілих 8 літрів кисню на хвилину, тоді як у середньому людина здатна прийняти близько 4-5 літрів щонайбільше. У перерахунку на кілограм ваги веслярі-олімпійці можуть вдихати та переробляти стільки кисню, як чистокровний скаковий кінь. Варто зазначити, що не лише ця надзвичайна швидкість споживання кисню має велике значення. У той час як 75-80% енергії, що виробляє весляр у 2000-метрових перегонах, є аеробною та підживлюється киснем, перегони завжди починаються і, як правило, закінчуються жорстким спринтом. Ці спринти вимагають таких рівнів виробництва енергії, які значно перевищують здатність організму виробляти аеробну енергію, незалежно від споживання кисню. Натомість тіло має негайно виробити анаеробну енергію. Це, у свою чергу, продукує велику кількість молочної кислоти, яка швидко накопичується у тканині м’язів. Як наслідок, м’язи часто починають волати в агонії майже від початку гонки і продовжують волати до самого її кінця.
Страждають не лише м’язи. Кісткова система, до якої всі ці м’язи кріпляться, також зазнає величезних навантажень і стресів. Без належного тренування та хорошої фізичної форми, а іноді навіть із ними, спортсмени-веслярі схильні до безлічі недуг у колінах, стегнах, плечах, ліктях, ребрах, шиї і насамперед хребті. Ці травми і скарги різняться від пухирів до важких тендинітів, бурситів, зміщення хребців, дисфункцій обертальної манжети плеча та стресових переломів, зокрема переломів ребер.
Спільним знаменником усіх цих болячок — у легенях, м’язах чи кістках — є нестерпний біль. Та, мабуть, перше і найголовніше, що всі веслярі-початківці мають дізнатися про веслування у верхніх ешелонах спорту: біль є невід’ємною частиною угоди. Питання не в тому, чи буде боляче або наскільки боляче буде. Питання в тому, що ти робитимеш і наскільки добре ти будеш це робити у той час, як біль підступно прийде до тебе.
Усе це незабаром стало більш ніж очевидним для Джо Ранца та інших хлопців, яких відбирали у команду новачків університету Вашингтона восени 1933 року.
Кожного дня після занять Джо проходив довгий шлях униз до гоночної станції. Він одягав футболку і шорти. Він зважувався — то був щоденний ритуал. Зважування задумувались, з одного боку, щоб нагадати хлопцям, що кожен додатковий десяток грамів у човні має бути виправданий виробленою енергією, та, з іншого боку, щоб переконатися, що хлопчики не перетреновувались і не опускались нижче від їх оптимальної ваги. Джо перевіряв дошку, щоб побачити, до якої команди його призначено на цей день, а потім приєднувався до групи хлопців, які юрмилися на дерев’яній рампі перед човновою станцією, щоб послухати, що скаже тренер Боллес перед початком тренування.
У ті перші тижні тема промови Боллеса змінювалася щодня, залежно від факторів, настільки ж непередбачуваних, як і погода в Сіетлі, або від того, які конкретні недоліки в техніці веслування він помітив під час попереднього тренування. Джо скоро відзначив, що в цих повчаннях неодмінно порушувалися дві великі взаємопов’язані теми. Знову і знову хлопці чули, що шлях, на який вони вибрали ступити, був неймовірно важкий, що їхні тіла та моральні риси будуть випробовуватись у найближчі місяці, що лише ті кілька з них, хто володіє надлюдською фізичною витривалістю і моральною стійкістю, будуть гідними носити знак «WS» на грудях, і що до різдвяних канікул більшість із них здадуться, можливо, щоб грати у щось менш фізично та інтелектуально вимогливе, наприклад, футбол. А іноді Боллес говорив про досвід, який змінює життя. Він розкривав перспективи стати частиною чогось більшого, ніж вони самі, знайти в собі те, чим володіють, але ще не знають про це, вирости з хлопчаків у змужнілих чоловіків. Часом він трохи понижував голос, змінював тон та інтонацію і говорив про майже містичні моменти на воді — миті гордості, захоплення і глибокої прихильності до товаришів по команді, моменти, які вони пам’ятатимуть, плекатимуть і переказуватимуть своїм онукам у старості, моменти, які навіть піднесуть їх ближче до Бога.
Якось, поки Боллес говорив із ними, юнаки помітили фігуру, що стояла позаду, тихо спостерігаючи й уважно слухаючи. Чоловік років сорока, високий, як майже всі на човновій рампі, він носив рогові окуляри, за якими ховалися гострі, проникливі очі. Його лоб був високий, і він хизувався дивною стрижкою — його темне хвилясте волосся було довге зверху, але обрізане високо над вухами і навколо голови, так що вуха виглядали завеликими, і здавалося, ніби він носить казанок на маківці голови. Майже завжди він носив фартух теслі, вкритий червоною тирсою і завитками кедрової стружки. Він говорив із чітким британським акцентом — аристократичним акцентом, на кшталт того, що можна почути в Оксфорді чи Кембриджі. Багато хлопців знали, що його звуть Джордж Покок, і він будує гоночні човни на верхньому поверсі човнової станції не лише для університету Вашингтона, а й для веслувальних команд по всій країні. Але жоден із них ще не знав, що більша частина того, що вони тільки-но почули від Боллеса, сама сутність його промов, брала витоки з таємної філософії та глибоких роздумів британця.