І це, напевно, було найгіршим. Банкір ти чи пекар, домогосподарка чи безхатченко, вона переслідувала тебе вдень та вночі — страхітлива, безжалісна невизначеність майбутнього, почуття, що земля може вислизнути з-під ніг у будь-який момент. У березні на екрани вийшов на диво слушний фільм «Кінг Конг», який швидко став бурхливим хітом. Довгі черги шикувалися перед кінотеатрами по всій країні, люди різного віку віддавали останню копійчину, щоб побачити історію про величезного химерного звіра, котрий вдерся у цивілізований світ, упіймав його жителів у свої лапи та залишив їх борсатися над безоднею.
Надія на те, що прийдуть кращі часи, залишалась, але то були лише її проблиски. Фондова біржа пожвавилась на початку того року, промисловий індекс Доу-Джонса злетів 15 березня до небувало рекордних 15.34 % за один день та закрився на рівні 62.10 пункта. Але американці бачили так багато розорених капіталів між 1929 та кінцем 1932 року, що мало не кожен розумів, як воно й сталося врешті-решт, що пройде добра частина життя цілого покоління — двадцять п’ять років — перш ніж Доу-Джонс покаже свої попередні висоти у 381 пункт. Та, у будь-якому разі, ціна акцій «Дженерал Електрік» нічого не означала для більшості американців, котрі загалом не володіли цінними паперами. Вони переймалися тим, що сейфи та скриньки під їхніми ліжками, де вони тепер зберігали залишки від заощадженого за життя, часто були небезпечно близькі до спустошення.
У Білому домі був новий президент, Франклін Делано Рузвельт, дальній кузен того найоптимістичнішого та найенергійнішого з президентів, Тедді Рузвельта. ФДР вступив на пост з оптимізмом, що бив через край, та виголошуючи безліч гасел і програм. Але Герберт Гувер прийшов у Білий дім із таким самим фонтануючим оптимізмом, життєрадісно пророкуючи, що скоро настане день, коли бідність проженуть з американського життя назавжди. «Ми маємо землю, багату на природні ресурси, що підтримує нас своєю славною красою, а також мільйони щасливих сімей, благословенних комфортом та можливостями, — сказав Гувер на своїй інавгурації перед тим, як додати слова, що вже скоро доведуть свою особливу іронію. — У жодній іншій державі плоди досягнень не є більш захищеними».
У будь-якому разі, було важко відразу зрозуміти, яке враження справляє новий президент Рузвельт. Щойно влітку він почав упроваджувати свої програми, здійнявся хор ворожих голосів, що стали називати його радикалом, соціалістом, ба навіть більшовиком. Спантеличувала інформація про те, що лише нечисленні американці хотіли йти шляхом Росії за таких кепських справ.
У Німеччині також був новий керівник, у січні приведений до влади Націонал-соціалістичною німецькою робочою партією, групою, що відзначалася агресивною поведінкою. Важко було тоді зрозуміти, що це означало. Але Адольф Гітлер одержимо домагався переозброєння своєї країни, не дивлячись на Версальську мирну угоду. І в той час, коли американці були відверто не зацікавлені у європейських справах, британці все більше переймалися усім цим, і кожен задумувався, чи бува не повторяться от-от страхіття Першої світової війни. Це видавалося неправдоподібним, але така можливість нависала в повітрі, як постійна тривожна хмара.
Днем раніше, 8 жовтня 1933 року, «Амерікан Віклі», недільний додаток до «Сіетл Пост-Інтеллідженсер», та десятки інших американських газет вийшли з однокадровою карикатурою на півсторінки із серії під назвою «Тіні міста». Чорна, намальована вугільним олівцем у стилі світлотіні, вона зображала чоловіка в капелюсі-казанку, котрий понуро сидів на тротуарі біля свого кіоску із солодощами разом із жінкою позаду, одягнутою в лахміття, та сином поруч, який тримав газети. Напис сповіщав: «Ох, не здавайся, татку. Певно, ти за цілий тиждень нічого не продав, та це не так страшно, як було би, якщо б я не мав роботи рознощика газет». Але найбільше привертав увагу вираз обличчя чоловіка. Перелякане, змарніле, десь за межами безнадії, це обличчя твердо вказувало, що людина більше не вірить у себе. Для багатьох мільйонів американців, котрі читали «Амерікан Віклі» кожної неділі, цей вираз був занадто знайомим — його вони бачили щоранку в дзеркалі.
Але суцільна хмарність не тривала довго, так само як і морок, у Сіетлі того дня. До кінця ранку просвіти почали відкриватися у хмарному покрові. Спокійні води озера Вашингтон, що розтягнулося за містом, поступово змінили сірий колір на зелений, а згодом — на блакитний. У студентському містечку університету Вашингтона, на пагорбі, який виходив на озеро, навскісні промені сонця почали гріти плечі студентів, які байдикували на широкому чотирикутнику трави перед новою масивною кам’яною бібліотекою університету. Вони їли свої сніданки, зосереджено вивчаючи книжки та ліниво перемовляючись. Лискучі чорні ворони походжали серед студентів, сподіваючись на шматочок ковбаси чи сиру, залишених без нагляду. Високо над вітражними вікнами та здійнятими догори неоготичними шпилями бібліотеки верещали чайки, котрі кружляли білими петлями на тлі неба, що поволі теж ставало блакитним.