Справою керував стрункий молодик, який тягав із собою великий мегафон. Том Боллес, тренер новачків, сам був колишнім веслярем університетської команди Вашингтона. Із м’яким, приємним обличчям, дещо впалими щоками та змушений носити окуляри в дротяній оправі, Боллес був студентом-істориком. Нині він працював над отриманням магістерського ступеня і мав виразний академічний вигляд, який сприяв тому, що деякі спортивні оглядачі Сіетла почали називати його «професором». І не дивно, адже до певної міри місія, покладена на нього тієї осені, як і кожної осені, була наставницька. У той час як його колеги в баскетбольному павільйоні чи на футбольному полі, уперше зустрічаючи перспективних новачків кожної осені, могли припустити, що хлопці грали в цей вид спорту в школі та знали принаймні основи відповідної гри, ніхто з молодиків, зібраних біля човнової станції, не зробив жодного удару веслом у своєму житті в такому делікатному та невблаганному судні, як гоночний човен, із веслами, удвічі довшими за їхній зріст.
Більшість із них були міськими хлопцями, як і ті, що, розвалившись, сиділи на траві університетського двору — синами юристів і бізнесменів, охайно одягненими у вовняні штани і светри. Дехто з них, як Джо, були фермерськими хлопцями або синами лісорубів чи рибалок, чадами туманних прибережних сіл, вологих молочних ферм та димних від спалюваної деревини містечок по всьому штату. Виростаючи, вони вміло вправлялися із сокирою, рибальськими баграми та вилами і завдяки цій праці отримували сильні руки та широкі плечі. Боллес знав, що їхня сила буде перевагою, але він добре розумів, як і кожен із присутніх, що веслування є не меншою мірою мистецтвом, тому інтелект такий же важливий, як і груба сила. Існували тисяча і одна дрібниця, що мала бути вивчена, засвоєна та задіяна суворо вивіреним методом, щоб бути в змозі штовхати кедровий човен завширшки 60 сантиметрів, який несе три чверті тонни людської плоті та кісток, по воді, ще й із певною подобою швидкості та витонченості. Протягом наступних кількох місяців він повинен буде навчити цих хлопців або тих кількох із них, хто стане членом команди новачків, кожної з тих тисячі і однієї дрібниць. А ще постають дуже важливі питання: чи зможуть фермерські хлопці впоратися з інтелектуальним боком спорту? Чи матимуть міські хлопці достатньо твердості, щоб просто вижити? Більшість із них, знав Боллес, не зможуть та не матимуть.
Ще один високий чоловік стояв і спокійно дивився з широких дверей човнової станції, одягнений бездоганно, як завжди, у темний діловий костюм-трійку, новеньку білу сорочку, краватку і м’який фетровий капелюх, крутячи ключ студентського товариства «Фі Бета Каппа» на стрічці, яку він тримав у руці. Ел Ульбріксон, головний тренер програми академічного веслування університету Вашингтона, був прибічником деталей, і його стиль в одязі розсилав простий сигнал: він бос і він увесь у справах. Йому було лише тридцять — достатньо молодий, щоб потребувати проведення демаркаційної лінії між собою та хлопцями, якими керував. Костюм та ключ «Фі Бета Каппа» допомагали в цьому сенсі. Також допомагало, що він разюче гарно виглядав та мав статуру весляра, яким він і був, колишнім загребним команди Вашингтона, що перемагала в національних чемпіонатах 1924 та 1926 років. Він був високим, м’язистим, із широкими плечима, мав чітко нордичні риси обличчя, з високими вилицями, точеною лінією підборіддя та холодними блакитно-сірими очима. То були очі, що швидко примушували вас замовкнути, якщо ви були молодиком, схильним поставити під сумнів бодай щось, сказане ним щойно.
Він народився саме тут, у районі Сіетла Монтлейку, недалеко від човнової станції. І виріс він усього за кілька кілометрів нижче від озера Вашингтон на острові Мерсер, задовго до того, як той став анклавом для багатих. Фактично його сім’я мала дуже скромні статки, зводячи кінці з кінцями. Щоб ходити до середньої школи Франкліна, він мусив щодня веслувати на маленькому човні понад три кілометри вгору до Сіетла та назад упродовж чотирьох років. Він досяг успіху у Франкліні, але насправді ніколи не відчував виклику від своїх учителів. Це сталося, коли він прибув до університету Вашингтона та за власним бажанням вступив у команду. Врешті-решт, зустрівши конкуренцію як у класі, так і на воді, він досяг успіхів в обох сферах. Тому коли він випустився у 1926 році, університет швидко найняв його тренером команди новачків, а згодом старшим тренером. Тепер він жив та дихав веслуванням Вашингтона. Університет та веслування зробили його тим, ким він став. Зараз обидва вони були майже релігією для нього. Завойовувати ново-навернених було його роботою.