МАТИ: Прошу тебе, не ускладнюй мені життя. Ні до чого не берись.
ВІТЬКА: Звісно. Я лише про всяк випадок. Різьба зовсім оголена. Будь-якої миті може відійти. (Щезає в дверях номер два.)
МАТИ: Що каже? Хто може відійти? (Слухає.) Пане Боже!
БАТЬКО заходить через двері номер чотири, зачиняє за собою, бачить Шарчину сумку і швидко входить в двері номер два.
МАТИ: Едо, тепер я справді мушу з тобою поговорити.
БАТЬКО: Нема про що.
МАТИ: Уже тобі Душан щось наплів.
БАТЬКО: Душан? Я маю власні очі. Отже, ти відішлеш її до камери смерті? Гаразд. (Щезає за дверима номер два.)
ДУШАН (заходить через двері номер чотири): Цього слід було чекати. Його не було вдома. Дворжака. Що таке, матінко? Погано?
МАТИ: Едо! Він піде геть. Із дому.
ДУШАН: Це комедія. Він шантажує.
МАТИ: Одного разу я вже це пережила. «Беру лише найнеобхідніше. За іншим пришлю». Мені було не до сміху.
ДУШАН: Не розумію, чому ти йому не дозволила піти.
МАТИ: Ти взагалі нічого не розумієш.
ШАРКА: Чому тато не відпускає мене до лікарні?
ДУШАН: Бо тоді ти розлучалася б у стані загострення психічної хвороби. Суд довірив би Павелові опікунство над Маркетою, і вона успадкувала б частину будинку. Розумієш? Шмат цього бісового дому перейшов би до Павелової родини. А колись, скажімо, міг би перейти до них і в цілому.
МАТИ: Не називай його «бісовим».
ШАРКА (Душанові): Це юридична спекуляція.
ДУШАН: Аякже, наш тато — юрист. Причому, класний. Одного разу він уже це довів. На мені. Мене ще навіть не закрили, а він уже подбав — якщо раптом посадять і маєтки заберуть — аби я не був одним із спадкоємців цього триклятого замку.
МАТИ: Він не триклятий. Ми мешкаємо тут п’ятдесят п’ять років, і все гаразд. Ти також тут залюбки мешкав. Аж після весілля його зненавидів. Пригадай, як мені це боліло. Ваш Марек мав два роки, а сюди ні ногою не ступив. Ви з ним по черзі прогулювалися вулицею. Малий іще навіть добре не говорив, а вже вигукував: «Він чорний. Цей дім чорний».
ДУШАН: Він мав рацію.
МАТИ: Повторював лише те, що ви йому навіяли.
ДУШАН: Дитина все відчуває. Він чорний.
ШАРКА: Мені він чорним не здавався. Аж до сьогодні.
ВІТЬКА й ТЕТЯНА заходять дверима номер два і несуть на тацях сніданок, накривають на столик.
МАТИ: Вітько, він не їстиме. Спільного сніданку він просто не бажає.
ВІТЬКА: Побачимо.
БАТЬКО заходить дверима номер два, залишає їх відчиненими, тримає валізочку.
ШАРКА: Татку, не йди! Прошу тебе, не йди геть.
БАТЬКО: Беру лише найнеобхідніше. За іншим згодом пришлю. (Повільно йде до дверей номер чотири.) Прощавайте.
МАТИ: Іди. Усі йдіть. Навіть я тут не лишуся. Якби знала як, пішла б назавжди...
ШАРКА розганяється в напрямку зачиненої шафи навпроти дверей і з усієї сили б’ється головою об неї.
ВІТЬКА (кидається до Шарки, обіймає її і намагається перешкодити в наступних спробах завдати собі шкоди): Шарко. Не смій. Тихо. Тихо.
МАТИ: Едо, що вона робить?
БАТЬКО: Залиште її. Інакше зовсім збаламутите. Вам про це йдеться? Добре. Завезіть її до тих шарлатанів. Але під свою відповідальність.
МАТИ: Ліки. Вона не брала ліки.
ДУШАН: Аспірин. Він робить дива. Дайте їй два.
МАТИ: Таню, вони в кухні. Біла скринька. Жовті таблетки. І води. Треба запити їх достатньою кількістю води.
ТЕТЯНА біжить до дверей номер два.
ВІТЬКА: Води не треба. Там є чай. Воду не вмикай.
ШАРКА: Я не хочу таблетки. Нічого не хочу. Не хочу жити.
ТЕТЯНА (кричить за сценою): Допоможіть! Потоп!
МАТИ: Таню! Едо! Та біжіть хтось туди.
Чути звук води, яка ллється з крана на підлогу.
ТЕТЯНА (вигукує за сценою): Світовий потоп!
БАТЬКО: Ну, здрастуйте вам. Зірвала різьбу.
ДУШАН: Нарешті. Диво в чорному домі.
ВІТЬКА: Душане, сюди. Але жодного паштету. (Поспішає до дверей номер два.)
ДУШАН (тримає Шарку в обіймах): Посеред пустелі раптово забило джерело. Паштет у легенді не фігурує.
ВІТЬКА: Аби лиш. (Щезає в дверях номер два.)
МАТИ: А тебе, Едо, це не стосується?
БАТЬКО: Ні, мене тут немає. Ніколи тут не було.
ДУШАН (зауважив, що двері шафи привідчинилися, і намагається їх відкрити): І хоча сьогодні не Страсна п’ятниця, скеля розступається.
ВІТЬКА (вибігає з дверей номер два, залишаючи їх відчиненими, з трубним ключем у руці й забігає в двері номер три, не зачиняючи їх): Не лови ґав. Бо втече.