МАТИ: Це прикро, Едо. І смішно. Чого ж ти чекаєш? Біжи. Але більше не повертайся. Ну, чого дивишся? Я вже не дозволю себе катувати. Біжи.
БАТЬКО: Що каже? Усе заіржавіло. Ніхто його не зрушить із місця.
ДУШАН: Чортів Сезам, відкрийся.
ШАРКА біжить до дверей номер два, зачиняє їх і замикається на ключ.
ДУШАН (залишився безпорадно сидіти на землі): Саро!
БАТЬКО: Із нею усе гаразд. А все це наслідки того філософствування. Я ж казав: «Вивчай право».
МАТИ: Таню, спіймайте її.
ТЕТЯНА (відчиняє двері номер два і виходить через них): Та яке там. У неї сил, як у міцного чолов’яги.
Із будинку чути грюкання ще одних дверей, далі ще одних, замикання на ключ. Звук води стихає.
ДУШАН (відкриває двері шафи. Одразу ж з’ясується, що за ними непоштукатурена цегляна стіна): Пам’ятна дошка а-ля Помпе. Тут, братова, були двері. На початку війни за ними переховувався мужній дядько-партизан. Між іншим: жодним партизаном він не був, усе це повоєнна вигадана історія, просто адвокат і єврей. Дружина розлучилася з ним у сорок першому році, йому загрожував концентраційний табір. Перейти через кордон було можливо тільки за гроші, а він їх не мав. Просив сестру і швагра. Але в них також не було грошей. Хіба що продати будинок. Однак дому було шкода. Тому він пішов до кордону навмання. На смерть. Дім його добровільно видав.
БАТЬКО: Байки.
ВІТЬКА (з трубним ключем у руці заходить через двері номер три, зачиняє їх): Вона у ванній чи в кухні?
ТЕТЯНА: У ванній. На два оберти.
ВІТЬКА: Душане. Огидний, язикатий Злошане.
ДУШАН: Вибач. Мені дуже прикро.
ВІТЬКА: Та яке там, тобі не прикро. Ти радий. (Показує лівою рукою, що в Душана розширені ніздрі.) Наче пес, що занюхав слід.
ДУШАН: Якщо ідеться про Сару, я не навмисне її відпустив.
ВІТЬКА: Звісно. Канарок сам узяв паштет. Та цього разу ти передав куті меду.
МАТИ: Вітько, що ти робиш?
ТЕТЯНА: Відірвеш йому носа.
БАТЬКО: Добровільно. Видав. Абсолютні байки.
ВІТЬКА: Він заслужив, аби йому щось інше відірвати. (Іде до дверей номер два.) Допоможеш прибрати? То ходімо. (Тетяна йде за нею, Душан також.) А ти ні. Тебе я не хочу бачити.
ІВАН (заходить через двері номер чотири, тримає в руці трубний ключ. Батькові): Меч Нібелунгів. Оригінальний «Золінген». Ви бува вже не снідаєте? А як там слідчий? Уже висунув звинувачення? Не дозволяйте себе турбувати. Смачного.
Кінець першої дії.
Дія ІІ
Те саме місце дії, ті самі діючі особи й той самий час, що й наприкінці першої дії.
БАТЬКО: Доброго ранку, Іванку. Ти не привіз Таню? А як там Петя? (Бере трубний ключ.) Щоправда, це не оригінальний «Золінген». (Відкладає ключ на столик поміж тарілки й філіжанки.) Ти не голодний? Проте увага: їсти це я не рекомендую. Розігріте. І холодне.
ДУШАН: Моя дружина подає їжу свіжу й гарячу.
БАТЬКО: Вона розігріта й холодна.
ДУШАН: Свіжа й гаряча.
МАТИ: Облиште вже. Перед тобою, Едо, значно принциповіша проблема.
БАТЬКО: Аякже. Де ми протягом чотирьох тижнів братимемо воду.
ІВАН: Чому чотирьох?
БАТЬКО: Бо якщо не матимуть оригінального змішувача «Bosch» (вимовляє Бош) — а вони його не матимуть, іншого я не хочу.
ДУШАН: Він збирається купувати там, де його немає.
БАТЬКО: ...постачання з Німеччини триває чотири тижні. Що каже?
ДУШАН: Правильна вимова — не «бош», а «босш».
БАТЬКО: Що каже?
ІВАН: Дебіліє.
ДУШАН: Славетний маляр фантастмагорій Ієронім Босх (вимовляє «босх»), як відомо освіченим людям, не був німцем, а нідерландцем.
БАТЬКО: Іванку, може ти маєш цистерну?
ДУШАН: Для води? Скільки тобі їх потрібно? Десять?
БАТЬКО: Невже маєш?
ДУШАН: Повну спальню, решта в кухні й вітальні.
БАТЬКО: Тоді привези. Про всяк випадок. Якби раптом фірма Bosch виправдала мої погані сподівання. Ще трохи — і ви не побачите мене. Ще трохи — і побачите мене. (Іде до дверей номер чотири.)
ДУШАН: Як завжди, коли йдеться про щось важливе.
БАТЬКО: Що каже? Якщо приїде Душан, нагадай йому, хто такий Кршенарш.
ДУШАН: І хто ж він?
БАТЬКО: Негідник. Здирник. Нацик.
ДУШАН: На додачу ще й нацик.
БАТЬКО: Якщо йдеться про Шарку, маємо певну домовленість. (Іде через двері номер чотири.)
МАТИ: Не забудь про все найнеобхідніше. За рештою, очевидно, пришлеш.