ШАРКА: Це ти говориш так зараз. А за мить скажеш інше. Мене їй нав’яжуть. Він підмастить судді.
ДУШАН: Хто? Тато?
ШАРКА: Передусім Іван.
ДУШАН: Останнє слово, сподіваюся, буде за тобою.
ШАРКА: Добре тобі говорити. Тобі боятися нічого. А я від них залежна.
ТЕТЯНА: Шарко, що ти таке кажеш?
ІВАН: Хто тобі такого наговорив?
ШАРКА: Я все знаю. Усе зрозуміла.
ІВАН: Ти повторюєш чужі думки.
ТЕТЯНА: Ти ж не зречешся дитини.
ШАРКА: Прошу вас, відвезіть мене. Прямо туди, де мені місце.
СУСІД (стукає у двері номер чотири й заходить усередину): Він у мене вдома був. (Показує хромований змішувач до кухонного крана.) Це не Бош. «Миява». Був у користуванні. Але ще якийсь час витримає. Я міг би його змонтувати. Якщо пан доктор дозволить.
ВІТЬКА: Дякуємо, пане Кршенарш. Дамо собі раду самі.
СУСІД: Серйозно? Ви сантехнік?
ВІТЬКА: Без спеціальної освіти, але досвідчений.
СУСІД: Як скажете. Ось прокладки і кужіль. Зверху вазелін.
ВІТЬКА: Без проблем.
СУСІД: І ще дещо: старі труби не переносять зміну тиску. Коли воду перекривають, а потім знов пускають — вони охоче тріскають. Щоб ви не злякалися.
МАТИ: Дякуємо, пане Кршенарш.
СУСІД: Ага, а щодо тої справи, панусю: поклопочете?
ВІТЬКА: Та звісно ж.
СУСІД: Якби щось, я вдома. Лише гукніть. (Виходить через двері номер чотири, зачиняючи за собою.)
ДУШАН: Тоді їдемо, їдемо. (Виходить дверима номер чотири, Вітька і Шарка йдуть за ним.)
ІВАН: Ти мене розчарувала, Шарко. Я думав, ти любиш дівчинку.
ШАРКА: А хіба ні?
ІВАН: Ти егоїстка. Хочеш бути сама. Але ж ти ніколи не була самотня. І коли зрозумієш, як це, — пожалкуєш.
ТЕТЯНА: Не гнівайся на неї, Іване. Просто поясни все як слід.
ІВАН: Вони тобі погано радять, Шарко. І міністр, і свята Вітька. Ти вже забула, як там було, у лікарні. Та я пам’ятаю. Ні сіло ні впало нам зателефонували: вона в комі. Мова професора — суцільна латина. Буцімто йдеться про якийсь винятковий розлад. Лікувати можна, але це ризиковано. Мовляв, маємо з тобою попрощатися. Ти лежала нерухома, з температурою сорок один. І це сталося не з доброго дива. Випробовували на тобі бозна-що, проґавили момент, а тоді скликали консиліум. Тато їх наскрізь бачить. Це шарлатани. Залишайся ліпше вдома.
ВІТЬКА: Ти не маєш рації, Іване. І не говориш їй повної правди, Душане.
ТЕТЯНА: Його правда.
ІВАН: Це ти їй не все сказала. Замовчуєш найважливіше: як її там лікували. І це знову повторять.
ШАРКА: Що? Зі мною знову це робитимуть? Ні. Тільки не це. В Америці його заборонили. Електрошок. Ви навіть не уявляєте. Намастять вам скроні, прикладуть електроди — і бабах. Коли приходиш до тями, не знаєш ані де ти, ані хто. У тебе жодних поганих думок, але й добрих теж нема. Ти абсолютно порожній, абсолютно самотній. Як новонароджене немовля. Кричиш. Ця тривога жахлива.
ДУШАН (заходить через двері номер чотири): Ходімо, Саро, годі вже патякати.
ШАРКА: Чому ти мене називаєш Сарою?
ВІТЬКА: Дякую, друже. Паштет дуже вчасно.
ШАРКА: Нагадує, що я єврейка. Навіщо? Іван має рацію. Я ще все обдумаю.
ВІТЬКА: Позбавляти кататонії за Джессінгом інакше, ніж шоком, іще не навчилися.
ІВАН: Матінко, не дозволь її обробляти.
ШАРКА: Я не кататонік.
ДУШАН: Як за підручником.
ВІТЬКА: Прошу тебе, Душінко, говори лише про погоду.
ШАРКА: Чому? Щоб мене не хвилювати? Я цілком спокійна. (На їжу на столі.) Хтось приєднається до мене? Розумію, ви чекаєте на тата. Але я не витримаю. Бо мене вже болить шлунок. А ніж десь тут є?
ВІТЬКА (подає Шарці столовий ніж): Прошу.
ШАРКА: Гострий ніж.
МАТИ: Вітько.
ШАРКА: У нас їх мінімум п’ять.
ВІТЬКА: Мені шкода. Я не знайшла жодного.
ШАРКА: Розумію. Ти не хочеш, аби я собі завдала шкоди. Але я не маю цього на думці. Так, мене підкосило те, що від мене пішов Павел. Якщо я вас налякала, вибачте. Проте я зберуся на силі й вийду з цього стану. Прошу вас, повірте мені. Не принижуйте мене постійним стеженням. Я не брехунка. Просто голодна. Вітько, будь така люб’язна.
ІВАН: Чуєш, братова?
ТЕТЯНА: Адже вона говорить цілком розсудливо.
ІВАН: То даси їй ножа, чи ні? Матінко.
МАТИ: Я гадаю, Вітько, що Іван усе бачить правильно.
ВІТЬКА: Я так не думаю, але про ножі нічого не знаю.
ІВАН: Хтось їх заховав.
ВІТЬКА: Нехай тоді їх і принесе. Я в хованки не бавлюся.
ДУШАН: Останнє слово, матінко: то що, Сара до лікарні не їде?
МАТИ: Ми з татом пообіцяли, що цього ніколи не станеться проти її волі. Не бачу приводу порушити обіцянку.