ТЕТЯНА (відчиняє двері номер чотири й виглядає через них): Спить. Але я чомусь неспокійна. Що, як він захворів?
ІВАН: Петя? Дурниці. Як захворів?
ТЕТЯНА: Марек, кажуть, також при годуванні мав спазми.
ІВАН: Чому «також»? Ти розмовляєш з нею про це? Ти її слухаєш? Спазми. Якщо хтось їх і має, то хіба вона сама.
ВІТЬКА (виходить із дверей номер три, несе трубний ключ): Кран працює.
ІВАН: Попереджаю тебе, братова. Ти тут у жодному разі не перша скрипка.
ВІТЬКА: Поставити «Мияву» дозволила мама.
ІВАН: Коли тато повернеться, буде вам непереливки. Та головне інше: не налаштовуй Таню проти мене.
ВІТЬКА: А я налаштовувала?
ТЕТЯНА: Золотце, прошу тебе, негайно облиш це.
ІВАН: Вибач, золотко. Я ще вмію розрізнити, чи з Петею все гаразд. То як щодо зібрання, матінко? Відбудеться?
МАТИ (виходить із дверей номер два): Після сніданку.
ІВАН: Іще ніколи на сімейній раді не снідали. Отже, обговорювати нічого.
МАТИ: Гаразд, скажу тобі, у чім річ. Ми з татом змінимо останню волю. Душан буде спадкоємцем, як і ви всі. За умови, що виявлятиме милосердя.
ІВАН: Коли він його виявить, сподіваюся, повідомите мене про це.
МАТИ: Можеш сподіватися.
ВІТЬКА: Але спадщини, матусю, Душан не хоче. У цьому ми з ним однодумці.
МАТИ: Не хоче спадкової частки в цьому будинку? Чому?
ВІТЬКА: Його має успадкувати Шарка. У цілому.
ІВАН: Відмінна ідея. А як щодо мене?
ВІТЬКА: Ти й Душан заробите на себе. Натомість Шарку Нібелунги не прогодують.
ІВАН: У мене вистачить коштів і для неї.
МАТИ: Постривай. Ти платиш аліменти на трьох дітей. Шарка, у ліпшому випадку, матиме інвалідну пенсію.
ВІТЬКА: Скажімо, вона поводитиметься так, як сьогодні. Ти з нею житимеш?
ІВАН: Зуб даю.
МАТИ: Розмірковуй предметно, Іване. Коли нас із татом не стане, вона зможе винаймати верхній поверх. Дім її прогодує. У разі необхідності залишиться ще й на доглядальницю.
ІВАН: Ага, от воно й вилізло. Ви хочете, щоб я звалив. Гарно змовилися.
МАТИ: Ми не змовлялися.
ВІТЬКА: Нам із Душаном ця думка спала на гадку лише сьогодні вранці.
ІВАН: Знаєте, на що ви мене прирікаєте? Аж до смерті стирчати в панельці. Ні. Якщо ви мене позбавите спадщини, я подам до суду.
МАТИ: Ніхто тебе не позбавляє спадщини. Просто своєю часткою поступишся на користь Шарки.
ІВАН: Добровільно.
ВІТЬКА: Таню, що ти на це скажеш?
ТЕТЯНА: Це Іванова справа.
ВІТЬКА: А ти не маєш власної думки?
ТЕТЯНА: Я не хочу говорити про це зараз.
ІВАН: Це, братова, наше останнє слово. Ти мене зрозуміла?
Із дому чути дзенькіт скла.
МАТИ: Вона встала. Шарко. (Іде до дверей номер два.) Що це було?
ВІТЬКА (випереджаючи матір, вибігає дверима номер два): Розбила склянку.
ТЕТЯНА: Послухай, золотце. Ти справді міг би подати на своїх до суду?
ІВАН: І виграв би справу. Право на моєму боці.
ТЕТЯНА: Проте будинок їхній. Можуть його віддати кому захочуть.
ІВАН: Саме так сказала Вітька, коли Душана позбавили спадщини. А цей телепень її послухав.
ТЕТЯНА: Не кричи. Це чудовий дім. Найліпше буде, якщо його успадкує Шарка.
ІВАН: Вибач, золотко. Залиш цю справу мені.
ТЕТЯНА: Я розумію, ти його любиш. Проте я тут не жила би. А мене, сподіваюся, ти любиш більше. (Прислухається.) Петя. (Виходить дверима номер чотири.)
ІВАН (іде за нею): Ми ще про це поговоримо. (Зачиняє двері номер чотири.)
ШАРКА (заходить через двері номер два): Повір, Вітько. Зі мною все гаразд.
ВІТЬКА: Тоді поверни його.
ШАРКА: Цей ніж? Він там, де і має бути.
ВІТЬКА: Не намагайся, Шарко. Я тобі цього не дозволю.
ШАРКА: Цілком теоретично: за яким правом? Це моє життя. А що, як воно вже мені поперек горла?
ВІТЬКА: Воно не лише твоє.
ШАРКА: А чиє ще? Наших? Вони легко мене переживуть. Ще й не таке переживали.
ВІТЬКА: Якби ти не була хвора, я сказала б, що ти невігласка й хуліганка.
ШАРКА: Що не шаную батька свого і матір свою? Скажи: а ти шануєш?
ВІТЬКА: Звісно.
ШАРКА: Батька Помпе і матір Помпе? Не розумію, за що. Бо так наказав панотець?
ВІТЬКА: Бог поклав на них страшну ношу. Можу лише схилити голову.
ШАРКА: Легко схиляти, коли в тебе все гаразд. Тимчасом як я щоночі, мов на екрані, переглядаю своє життя. І їхнє. І що я бачу? Жахливу сім’ю. Такі люди не мають народжуватися. А якщо народилися, їм не варто мати дітей.