ВІТЬКА: Дякувати Богу, на це ти не можеш впливати.
ШАРКА: Та на дещо можу. Матінко. (Мати повільно заходить через двері номер два.) Пригадуєш ту стару казку? Ходи мені її прочитаєш. Знаєш яку? «Добре, що є смерть на світі». Ні, не бійся. Ми просто ведемо філософську суперечку. Що ти так дивишся? Також його шукаєш? Мені він не потрібний. Ось він. (Витягує кухонний ніж і встромляє його в двері номер два, виходить ними й зачиняє за собою.)
МАТИ: Що скажеш про неї?
ВІТЬКА: Вона страшенно, страшенно хвора.
МАТИ: Або розпещена. Істерична. Зла. Але здорова.
ВІТЬКА: Як на мене, вона дисимулює.
МАТИ: Ісусе, це робила маман. Коли їй було найгірше, стверджувала, що почувається казково. А ми завжди на це велися.
ВІТЬКА (відчиняє двері номер два, заглядає через них і прислухається, відтак їх зачиняє.): Щось пише. Ви особлива родина.
МАТИ: Маєш на увазі, обтяжена? Так, у свекрухи був маніакально- депресивний синдром. Відтоді, як ми з Едою побралися, вона двічі вішалася. Тоді я ще не була такою незграбною. Знайшла клініку. Відмінну. Дискретну. Однак Еда навіть слухати не хотів. «Із мамою все гаразд». Вона мешкала з нами, ми її доглядали. А вона нас безмежно тиранила.
ВІТЬКА: Душан казав, що її вбили німці.
МАТИ: Напередодні війни я була на шостому місяці вагітності та відчувала, що не витримую. «Едо, — сказала я, — далі так тривати не може. Або вона, або я». Відповів мені: «Докторко Полакова, — так, як за дівоцтва, лише стояла я перед ним вже з животом, а він: — Докторко Полакова, ви обрали розлучення». Я на це: «Докторе Помпе, чекаю на вашого адвоката». Жоден із нас не сприймав ці слова серйозно, але я таки наполягла на своєму. Маму ми відвезли до закладу. Через три роки туди увірвалося гестапо, і пацієнтам вкололи смертельні ін’єкції. Звідтоді він мене ненавидить.
ВІТЬКА: Мені здається, що він вас досі любить. (Відчиняє двері номер два, прислухається й зазирає через них, потім зачиняє.) Проте якось так особливо.
МАТИ: Він зростав без мами. Виховували його опікунки. Одруження заперечував. Але я цього так бажала. Відчайдушно. Через нього навіть вирішила прийняти хрещення. Трохи мені нагадував Гарольда Ллойда. А як правник — узагалі був зіркою. Викладав на факультеті. Усім імпонував. Я вимолила в батьків усі заощадження й збудувала дім. Він з дитинства хотів жити у власному будинку. Я вирішила, що виконаю його мрію. І купила його за цей дім. Було велике весілля, а відтак велика кара. Лише з одним я не змогла змиритися: що відплата спіткає також Шарку. Я не хотіла бачити, що ця хвороба спадкова, і не хочу цього бачити навіть зараз. Проте я не зовсім сліпа. На жаль.
ШАРКА (вистромляє голову з дверей номер два): Стоїть верба над потоком. Похилилась трохи боком. Похилилась до води. Ти лови. (Зачиняє двері.)
МАТИ: Слухає нас.
ВІТЬКА: Допоможете відвести її до карети швидкої допомоги?
МАТИ: Повернувшись із Гейдельбергу, вона витворяла те саме, що й зараз. Мовляв, добровільно не піде. Мусили її зв’язати.
ВІТЬКА: Утрьох, із Душаном, ми з нею впораємося.
МАТИ: Я тобі, дитино, наобіцяю все, чого забажаєш. Та як побачу Еду, як лише собі почую оце його «Що каже?», не можу гарантувати виконання жодної обіцянки.
Чути тріск скла.
ВІТЬКА: Принаймні знаємо, чим вона це хоче зробити. (Витягує ножа з дверей номер два.)
МАТИ: Так, Вітько, я незграбна. Прошу тебе, не залишай нас.
ВІТЬКА хреститься, виходить через двері номер два й зачиняє за собою.
БАТЬКО (заходить через двері номер чотири): Два місяці. Так. Термін доставки два місяці. Скандал. Питаю: «Це каже працівник фірми Бош?». А вони: «Ми гіпермаркет. Їдьте до Відня, тисяча шилінгів, і будь ласка». — Тричі переплатити за змішувач. Я що, краду?
МАТИ: Ти тільки не хвилюйся, Едо. Помий руки. (Виходить через двері номер два.)
БАТЬКО (іде за нею): Маєте воду? Іван привіз цистерну?
ШАРКА (заходить через двері номер два, прямує до дверей номер чотири): Ти читала Маріну Цвєтаєву?
ВІТЬКА (швидко заходить за нею через двері номер два): Кілька поезій.
ШАРКА: Найбільше я люблю ось цю — «Через роки вдома». Сестричко, в домі повно сховків. / Гратися мов діти... Красива брехня. / Шукай мене, лови мене — не схопиш. / Я вже там, куди тобі не можна. — Гарно, га?
БАТЬКО заходить через двері номер два.
МАТИ (заходить за батьком через двері номер два): Едо, не смій цього робити. Що каже?