БАТЬКО (заходить через двері номер два): Мусиш, Іванку, до цистерни.
ІВАН: Я збожеволію. Матінко. Увесь у блювотинні.
МАТИ (заходить через двері номер два): Прошу тебе, Едо, май розум.
БАТЬКО: А чого вам треба від мене?
МАТИ: Облиш цей театр, принаймні поки тут діти.
БАТЬКО: І пустити воду? Про це не може бути й мови.
МАТИ: На п’ять хвилин. На десять.
ТЕТЯНА (кличе за сценою): Золотце! Ми готові.
ІВАН: Гаразд, золотко. Тату, Таня вже від тебе в нестямі. Гальмуй.
БАТЬКО: То ти також, Іванку, не на моєму боці?
ВІТЬКА (заходить через двері номер два, несе два порожні цеберка): Душане.
МАТИ: Куди це?
ВІТЬКА: Він принесе. Душане!
МАТИ: Воду?
ВІТЬКА: Буде нам потрібна. Вони самі запропонували.
МАТИ: Хто? Кршенарші? Тепер ти нас, Едо, сподіваюся, не зупиниш.
БАТЬКО: Що каже?
ІВАН: Не турбуйся, братова. Це не має сенсу. Принаймні щодо нас.
ТЕТЯНА (вигукує за сценою): Ну золотце. Ми їдемо чи ні?
ІВАН: Помиємося вдома. Їдемо. (Виходить через двері номер чотири.)
ВІТЬКА (прислухається): Шарко!
МАТИ: Ти дозволиш їм поїхати, Едо? Вирішив таки все зіпсути?
БАТЬКО: Який «сезіпсути»?
МАТИ: Деспоте деспотичний. Пусти воду, бо інакше щось почуєш.
БАТЬКО: Гаразд: на десять хвилин. Але пускайте її самі. Зумієте? Не вмієте.
МАТИ: Вітько, у тебе ще є той домкрат?
ВІТЬКА: Секунду, матусю. (Прислухається біля дверей номер два.) Шарко! Душане! (Із цеберками в руках біжить до дверей номер два.)
БАТЬКО: Ага, Гедо, у майбутньому не бреши. Ти не те, що трубного ключа в руках не тримала, навіть не знаєш, як він називається. Я відразу здогадався, хто втрутився в моє ремесло.
МАТИ: Вона — просто диво, Едо. Хіба ти не бачиш? Єдина у світі, хто до нас добре ставиться. Вітька. Щось трапилося?
ВІТЬКА (поза сценою через двері номер два): Спокійно, матусю.
БАТЬКО: З її боку це нетактовність, а з твого несумлінність. Труба стара, потребує обережності. У цьому випадку жодна чужа людина не має її торкатися. (Із трубним ключем у руці виходить через двері номер три.)
Невдовзі чутно гучний звук води, що ллється на землю.
МАТИ: Діво Маріє.
БАТЬКО (іще за якусь мить вибігає з трубним ключем у руці з дверей номер три, увесь мокрий. Через відчинені двері за ним тече водяний потік, батько швидко зачиняє двері): Ну, що я казав? Вона її знищила. Поводилася з нею так, що вона тріснула. А я, осел, пішов вам назустріч. Тепер ми пропали. Я, на жаль, разом із вами.
МАТИ: Пане Боже! Не дивися на мене, Едо. Я цього не хотіла. Щось мені підказувало: станеться халепа. Я просила: «Вітько, нічого не торкайся». Але вона просто жахлива. Діє швидше, ніж думає.
БАТЬКО: Він півстоліття витримав, міг би працювати ще стільки ж. Довоєнна якість. Оригінальний «Золінген». Достатньо одного самовпевненого невігласа — і кінець.
МАТИ: Невже не можна зупинити?
БАТЬКО: Воду? Спробуй. Коли вона тобі б’є струменем в очі. Під шаленим тиском. Ніхто не зуміє.
МАТИ: Може зателефонувати до «Водоканалу»?
БАТЬКО: Домашні аварії їх не обходять.
МАТИ: Вітько!
ВІТЬКА (поза сценою): Секунду, матусю. П’ять хвилин.
МАТИ: Пане Боже, що за напасть ти наслав на нас?
БАТЬКО: Це ще квіточки. Усе щойно почнеться. Дім розмиває.
МАТИ: Пане Кршенарш!
БАТЬКО: Він розвалиться з фундаменту. Врешті впаде. На схилі віку опинимось у притулку.
СУСІД (заходить через двері номер чотири): Пане докторе, дозволите?
МАТИ: Едо, це фахівець.
БАТЬКО (подає йому трубний ключ): Мені байдуже, усе одно це кінець.
СУСІД: От і славно. Зараз усе зроблю. (Заходить у двері номер три, струмінь води, що безперервно б’є об двері, тече йому назустріч.)
БАТЬКО: Він не впорається. Дива не станеться.
Шум води стихає. Тиша.
СУСІД (заходить через двері номер три): П’ятдесят п’ять років. Трубі. Вона просто не витримала, не те, що ми. Тепер ставлять пластикові. Такі витримують віки. Словом, як я вже казав: «Якби ви були зацікавлені й пан доктор виявив би нам довіру...». (Повертає трубний ключ батькові.)
МАТИ: Едо.
БАТЬКО: Мене не питайте. Довіру? Не маю. Нічого не маю. Я закінчив.
МАТИ: Ми зацікавлені, пане Кршенарш, і довіра є.
СУСІД: Я скажу синові, щоб зайшов до вас. (Виходить через двері номер чотири.)
МАТИ: Вітька. Там щось трапилося.