ВІТЬКА: Та ж ми знайомі, Душане.
ДУШАН: Звісно, пане Кршенарш. Однак я вже не міністр.
СУСІД: Я знаю, пане міністре. Та не можу спокійно на все це дивитися. Люди запитують, як усе насправді.
ДУШАН: Кепсько, пане Кршенарш. Пропорційно до того, які ми є.
СУСІД (чує кроки за дверима номер три, хутко промовляє): Авжеж, не заважатиму. (Виходить дверима номер чотири, зачиняючи їх за собою.)
БАТЬКО (заходить через двері номер три, побачив Душана й Вітьку): Доброго ранку, Іванку! А що таке? Щось сталося?
ВІТЬКА: Добрий день, тату. Як здоров’я?
БАТЬКО: Тобі щось треба?
ДУШАН: Ми точні, мов годинник. Саме дев’ята.
БАТЬКО: О-о! Чудово. Адже вже кінець червня.
ДУШАН: Тиждень минув після сонцестояння. Світла стає менше. Дні коротші. Незабаром Святої Анни, холодні ранки. Наближається осінь.
ВІТЬКА: Душане.
БАТЬКО: Так-так. Послухай, а в тебе часом немає ключа? На двадцять два. Може бути трубний ключ.
ДУШАН: Так-так. Незабаром Різдво.
ВІТЬКА: Душане, не забувай.
БАТЬКО: Трубний ключик. (Виявляється, він тримає в руці французький ключ.) Чомусь не захоплює. То що, не маєш, ні? (Кладе французький ключ на столик і виходить через двері номер три.) Нічого, я його підпиляю. Напилок, на щастя, в мене є. (Щезає за дверима номер три, зачиняючи їх за собою.)
СУСІД (визирає з дверей номер чотири, залишається стояти на порозі): Я впевнений, пане міністре, що ви цього так не залишите? Втрутитеся?
ДУШАН: Я, пане Кршенарш? Та ж я поза грою.
ВІТЬКА: Душінко, пан Кршенарш зараз не про політику.
СУСІД: Ваш батько в чудовій формі. Як на свої вісімдесят. Але що занадто, то нездорово.
ДУШАН: Знову щось ремонтував?
СУСІД: Учора зранку. Дружина прибігла й каже: «Господи, він на даху. У руці пензель. Я йому: “Пане докторе, чому ж ви нічого не скажете”. Мій син охоче б усе це пофарбував. Дешево і з гарантією».
ВІТЬКА: Який же ви добрий чоловік, пане Кршенарш.
СУСІД: Воно то так. Та ж він мене прогнав. Я пообіцяв, що вам поскаржуся. На що він: «Я, мовляв, прив’язаний». Кажу йому, якщо послизнетеся, звернете собі в’язи. А ми це матимемо на сумлінні. (Чує кроки за дверима номер три і щезає в дверях номер чотири, зачиняючи їх за собою.)
БАТЬКО (виходить із дверей номер три і зачиняє їх за собою. Несе великий напилок для заліза, бере зі столика французький ключ і демонстративно досвідченим рухом перевіряє, чи зможе цю браковану різьбу відточити): Як меч. Довоєнний товар. Оригінальний «Золінген». (Виходить через двері номер три, зачиняючи їх за собою.)
МАТИ (заходить через двері номер два, пересувається важко): Діти. Я боялася, що ви передумаєте. (Обіймається зі старшим сином, Вітьці подає руку і при цьому постійно говорить.) Ми так давно з вами не бачилися. Два роки. Я постійно собі це уявляла. Неділя як за старих добрих часів. Ми разом поснідаємо й підемо на пагорб Медлан. Так, як колись, коли ви були малими. Аж нагору до каплички. Усе вирішиться, і буде добре. Та наразі є ускладнення. Він пішов.
ДУШАН: Хто? Павел? Чому? Коли?
МАТИ: Сьогодні вночі. Немов хлопчисько. Дитину забрав зі собою.
ДУШАН: Але чому? Чому?
МАТИ: Бо він мерзотник. Як і його тато. У них це сімейне.
ДУШАН: Павел не мерзотник.
МАТИ: Хочеш посваритися? Будь ласка, не починай.
ДУШАН: Як вона це сприйняла?
МАТИ: Шарка? Мужньо. Готує сніданок. Але ти ж знаєш, вона його кохала.
ВІТЬКА виходить через двері номер два.
МАТИ (до Вітьки): Допоможеш їй? Тільки про Павела не згадуй. Нехай про це не думає.
ДУШАН: Матінко, а тепер правду: на неї знов найшло?
МАТИ: Що? З нею все гаразд. Я їй сказала: «Шарко, ти не смієш зараз падати духом. В тебе обов’язки». Більше побоююся за тата.
ДУШАН: Він видається нормальним.
МАТИ: Проте вночі раптом каже: «Давай ключі від автівки». Питаюся: «Куди поїдеш?». А він: «Це моя справа». Я йому: «Жодних ключів». Уявляю, що він міг би вчинити.
ДУШАН: О Боже! Кому? Павелові?
МАТИ: Ти його недооцінюєш. Хоча він і захоплюється німцями, але щодо родини почувається італійцем.
ДУШАН: Та й що він зробив би? Застрелив би його своєю старою пукавкою?
БАТЬКО (заходить через двері номер три, зачиняючи за собою): Трах-бах. Ручка. (Показує напилок із тріснутою дерев’яною ручкою.) Тріснула.
МАТИ: Едо, ти приєднаєшся до нас?
БАТЬКО: Звісно. У мене є запасний. (Виходить через двері номер три і зачиняє за собою.)