БАТЬКО: Хвилинку. Всі сюди.
ІВАН (заходить дверима номер чотири): Що таке? Це щось схоже на «Титанік».
БАТЬКО: Наразі не до цинічних жартів.
ТЕТЯНА входить через двері номер чотири, переодягнена в іншу сукню.
БАТЬКО: І не до показу мод.
ІВАН: Вибач, що не прийшла в блювотинні.
БАТЬКО: Тихо. Запам’ятайте: матеріал — дводюймова труба. Безшовна з двобічною різьбою. Завдовжки шість метрів. Сталева. Скажіть йому це. Чи його синові. Чи будь-кому, кого закличете. Я здаюся. Із цим уже не впораюся. Між іншим: передай, Гедо, своїй дивовижно чемній невістці, що коли я говорю з усіма, а отже, і з нею, пасувало, щоб вона тут була.
МАТИ: Вітько! Там щось сталося. Вітько!
ВІТЬКА (поза сценою): Хвильку, матусю. Одну хвилинку.
БАТЬКО: Що каже? Зрештою. Я звик, що мене ігнорують. Протягом п’ятдесяти років я захищаю цей дім від руйнування. Ви сьогодні відчинили перед ним двері. Я маю лише одну умову: нехай він тут не тиняється з косою. І без нього знаю, що смерть близько. Після нинішніх подій зрозумів ще певніше. Це моє останнє слово. Хто хоче щось мені сказати, маєте усвідомити, я вас не чую і чути не хочу. Я щойно помер. На добраніч. (Бере відкладену валізку, виходить через двері номер два, гримнувши ними щосили, зачиняє за собою.)
ВІТЬКА (заходить через двері номер два): Подряпала себе, але все буде добре.
МАТИ: Пане на небі. (Прямує до дверей номер два.)
ВІТЬКА: Вона просить, щоб до неї не заходити. Не хоче ні з ким говорити.
МАТИ: Іване, відвезеш її.
ВІТЬКА: Приїде швидка.
МАТИ: Як тобі, Шарко, могло таке спасти на думку? Хіба ми тебе не любили?
ВІТЬКА: Псссс.
ТЕТЯНА: Вона могла стекти кров’ю. Ми її могли вбити.
ІВАН: Ти перебільшуєш. Вибач.
ВІТЬКА: Вона залишила вказівки. Отож ви не маєте перешкоджати Павелові дбати про Маркету. І ще: стверджує, що коли Душана позбавили спадку, її думки не спитали.
МАТИ: Пане Боже, Пане Боже! Ми все залагодимо.
ТЕТЯНА: Залагодимо. (Шепоче щось Іванові.)
ІВАН: Пізніше, золотко. Ми це обговоримо у спокої.
ТЕТЯНА: Пробач, золотце. Якщо я тобі не байдужа, скажи відразу. Ні? Тоді скажу я. Іван згоден.
ІВАН: Це серйозне рішення. Може годі, золотко?
ТЕТЯНА: Дім належатиме Шарці. Правда, Іване?
ІВАН: Звісно, золотко. Ти лишень не нервуй.
СУСІД (входить через двері номер чотири, несе каністру): Трохи води. І швидка вже тут.
Заходять два санітари з ношами.
ВІТЬКА: Добрий день, панове. Сюди. (Веде санітарів до дверей номер два.)
ІВАН: Ми вже попрощаємося, матінко. Таня почувається зле. Бувай. (Виходить через двері номер чотири.)
МАТИ: Іване, Таню. Пане Боже, але ж то був день.
ТЕТЯНА: До побачення, матусю. Шарко.
Через двері номер два санітари несуть на ношах Шарку, в неї на обидвох зап’ястях бинти, а над правим ліктем джгут.
ШАРКА: Не гнівайтеся. Наступного разу. Наступного разу.
МАТИ: Що каже?
ВІТЬКА (заходить через двері номер два, несе Шарчину сумку): Вона в депресії. Усе налагодиться.
ТЕТЯНА: До побачення, Вітько. (Виходить через двері номер чотири.)
МАТИ: Шарко. Я незграбна. Хтось мав би поїхати з тобою.
ВІТЬКА: Я поїду, матусю. (Подає сусідові трубний ключ.) Пане Кршенарш, дякуємо.
СУСІД: Нема за що. Ну, зараз це недоречно. Та коли згадаєте...
Через двері номер чотири санітари виносять ноші зі Шаркою, разом із ними виходить сусід.
ВІТЬКА: До побачення, матусю. І ще: ваш бур’ян до завтра засіється на сусідський квітник.
МАТИ: До побачення, Вітько. Молитимуся за тебе.
ВІТЬКА: Він його залюбки скосив би. Пан Кршенарш. Але не хоче створювати гамір. Зробить це косою. Дозволите йому?
МАТИ: А де Душан? Що кажеш? Так, нехай косить. Із Богом.
ДУШАН (заходить через двері номер чотири, зустрічається в них із Вітькою): Віті, я можу тобі допомогти?
ВІТЬКА не реагує, виходить через двері номер чотири і зачиняє за собою.
ДУШАН (відчиняє двері номер чотири): Вітько. (Зачиняє двері номер чотири.) Дідько. А вона нівроку розсердилася.
МАТИ: Ти ходив поїсти, правда?
ДУШАН: Мене вже від голоду живіт болів.
МАТИ: Я розумію. Так от, розлютитись я не могла. Я боялася. За себе, але передусім за тебе.
БАТЬКО прочиняє двері номер два і слухає.
МАТИ: Якби Еда розлучився зі мною, ми разом із тобою опинилися б у газовій камері. А він несамовито боявся.