БАТЬКО (обома руками напружено стискає ділянку поблизу серця, слабим голосом): Нічого.
МАТИ (копирсається в кишені, витягує тубу з таблетками, виділяє батькові одну): Серце. Тримай.
ІВАН: Що він приймає?
МАТИ: Ланатозид.
ДУШАН: Плацебо.
БАТЬКО: Що каже?
МАТИ: Що це тобі допоможе.
БАТЬКО: Не бреши. Він сказав плацебо. Значить, зі мною все гаразд. Я просто вдаю. Тахікардію. Систолічний шум. Отже, я іпохондрик. Дякую. Сердечно дякую.
МАТИ: Заспокойся, Едо. У тата ішемічна хвороба серця відповідно до віку. Вдома він може працювати. Сторонньої допомоги не потребує.
ТЕТЯНА (визирає з дверей номер чотири): Золотце, бігом.
ІВАН: Уже, золотко. (Вибігає за нею через двері номер чотири, зачиняє їх.)
МАТИ: Що таке? Петьові також зле?
ДУШАН: Та ні. Він просто зблювався.
МАТИ: Бідненький. Звідки ти знаєш?
ДУШАН: Дитина регулярно після їди блює.
МАТИ: Душане, ми про вашого Марка завжди говорили лише добре. Як ми його називали? Південний пташок. Хоча він каркав, наче ворона. То ж говори гарно і про інших моїх онуків або мовчи.
ДУШАН: А хіба він не зблювався? Зблювався. У тому, що я сказав, не бачу нічого поганого.
МАТИ: Перестань, бо інакше розповім Вітьці.
ІВАН (заходить дверима номер чотири, тримаючи мокру пелюшку так, що відразу стає зрозумілим її неприємний вміст): Малий закидає до себе так, наче три дні не жер. (Заходить у двері номер один, не зачиняє за собою.)
ДУШАН: Отже, він завжди хапався за серце, коли хотів досягнути свого? А я думав, що вимахував пістолетом, який лежав у шухлядці біля ліжка. Навіщо?
МАТИ: Щоб мене оберігати. Під час війни. Якби раптом за мною прийшли.
ДУШАН: Невже стріляв би в гестапівців?
МАТИ: Він був мужнім. Уся родина його тоді переконувала: «Едуарде, не залишайся з єврейкою, бо разом потрапите до концентраційного табору». А він заступився за мене: мовляв, розлучатися не буду. Отак все було, і годі вже. Бо скажу Вітьці, що ти знов берешся до розслідування.
БАТЬКО: Думаєш, Гедо, ми сьогодні таки снідатимемо?
МАТИ (хоче увійти в двері номер два, гукає): Шарко!
ІВАН (виходить із дверей номер один, у руці тримає викручену пелюшку): А ми також так блювали?
МАТИ: Не пригадую.
ІВАН: Діти до двох років постійно блюють. (Виходить через двері номер чотири, залишаючи їх відчиненими.)
ДУШАН: Вони гостро переживають те, що ми, дорослі, відчуваємо значно слабше: світ викликає блювоту.
МАТИ: Потвора. (Гукає услід за Іваном.) А ви дієту пробували?
ДУШАН: А вони іншої думки. І знов його напхають. Аби змалечку вчився стримуватися.
МАТИ: Ще б пак, останнє слово завжди за тобою. (Виходить через двері номер два і вигукує.) Шарко, ну що там зі сніданком?
БАТЬКО: Німці мають для таких випадків влучне слово: unbehilfl ich[5].
МАТИ: Перепрошую? Хто це тут unbehilfl ich?
БАТЬКО: Голосно. Я її, Іванку, зовсім не розумію.
МАТИ: Я прибираю. Усе купую. Перу. Буває, навіть готувати не встигаю.
БАТЬКО: Саме так. Unbehilfl ich.
МАТИ: Не говори так. Бо я також можу дещо сказати. При дітях.
БАТЬКО: Unbehilfl ich.
МАТИ: Так мені й треба. Півстоліття це слухаю. «Незграбна». Німецькою, щоб діти не розуміли. Може пригадаєш, коли ти це вперше сказав?
БАТЬКО: Байки.
ШАРКА (заходить через двері номер два, зачиняє їх за собою): Отже, я незграбна.
МАТИ: Шарко, серденько, даси нам поїсти?
ШАРКА: Я вже двадцять років як отримала з Гейдельбергу запрошення на габілітацію. А замість цього працюю у вас кухаркою. Від такого навіть мертвий з’їхав би з глузду. Незграбна.
ВІТЬКА (входить через двері номер два): Ходімо. Усе вже на столі.
МАТИ: У тебе дитина. Габілітація мусить почекати.
ШАРКА: Ти чув, Душане? Мушу почекати. Вічно і завжди лише я. Це вже неможливо витримувати. Скажи врешті, що я мушу. Скажи.
ВІТЬКА: Сподіваюся, Душане, ти даси нам поснідати спокійно.
ДУШАН: Саро, це ж і так зрозуміло.
ВІТЬКА: Душане, ти не почув?
МАТИ: Почув. Але він мусить пирснути отрутою. (Хоче вивести Шарку.) Не слухай його. І не дозволяй йому спотворювати своє ім’я.
ШАРКА: Ага, знаю, що зрозуміло. Який там Гейдельберг. До клініки.
ДУШАН: Ти вже мала бути там давно.
БАТЬКО: Що каже?
ШАРКА (падає на землю): Ні.
МАТИ: Дякую, Душане. Дякую за чудову неділю.
ВІТЬКА: «Не годуй канарка паштетом»
МАТИ: А ти, Вітько, не підказуй йому.
ДУШАН: Вітька тут ні до чого. Ти ж не знаєш історію про канарка й паштет.