— Авжеж, — докинув Дарк. — Ваші фахові здібності чи риси характеру для косметичного досліду нічого не важать. Головне — щоб їм підійшло ваше обличчя, особливо з погляду фотогенічності.
— Після розмови місіс Белл повела мене до невеличкої кімнати й попросила роздягтися, — вела далі дівчина, подолавши легку ніяковість. — Вона сказала, що треба зробити рентген, а потім мене огляне доктор Престон. Ми пішли в іншу кімнату, схожу на хірургічний кабінет, і якась молода жінка зробила рентгенівський знімок моєї голови, а тоді сказала лягти на стіл, такий, ніби операційний, і доктор Престон почав мене оглядати.
— Який він із себе, цей доктор Престон? — спитав Дарк.
— Ну, як вам сказати… Досить худорлявий, не дуже високий на зріст, але весь якийсь суворий. Носить окуляри. За весь час, що я була там, він не промовив, либонь, і десятка слів. — Вона трохи помовчала, наче збираючись з думками. — Огляд був дуже ретельний…
— А далі? — озвався Дарк.
— Далі він узяв аналізи — кров і все таке інше, та ще клаптик шкіри з руки. Власне, сам тільки зрізав шкіру, а все інше зробила медсестра. Ну, як звичайно… Місіс Белл теж була там,
— Він не казав, з якою метою провадять огляд?
Міс Стенз поволі пила джин і задумливо дивилася на Дарка.
— Ні, нічого такого не казав. Він начебто головним чином цікавився вимірами — все орудував циркулем і ще якимись приладами, ніби хотів обернути мене на щось таке… ну, мовби статистичне, чи як.
— Життєва статистика, — напівжартома підказав Дарк.
Міс Стенз ніяково усміхнулася.
— Аби ж то все воно обернулося життєвим, містере Дарк..
Та він не підтримав цієї розмови.
— А що ж було потім?
— Оце і все. Я одяглась і пішла додому. Місіс Белл сказала, що повідомить мене про наслідки протягом тижня. Думаю, мої шанси доволі мізерні.
Дарк допив рештки віскі.
— А я думаю, що ваші шанси досить певні, — заперечив він. — А скажіть… місіс Белл не згадувала про платню?
— Так… Вони платитимуть мені по п’ять фунтів у день за весь час, поки я перебуватиму під лікарським наглядом. Вона вважає, що це триватиме місяця півтора. Отже, загалом вийде щось із двісті фунтів чи, може, трохи менше.
— Це ж однаково що нічого! — обурено вигукнув Дарк. — Жалюгідні двісті фунтів за рекламну кампанію, що коштуватиме не менш як сотню тисяч.
— Для мене це чималі гроші, — заперечила дівчина. — До того ж я сподіваюся, що “Очевидець” надрукує репортаж… Звісно, коли мене візьмуть.
— Якщо візьмуть, “Очевидець” неодмінно надрукує репортаж, — запевнив Дарк. — А тим часом давайте вип’ємо ще.
Він знову наповнив чарки, тоді видобув з-за телевізора невеличку радіолу і поставив довгограючу платівку. Музика була м’яка й ритмічна — тиха мелодія у виконанні приглушених саксофонів.
— Наскільки я розумію, — сказав він, — ви дістанете цю роботу, а ми — матеріал для журналу. Я більш ніж певен, що оті ділки з “Черіла” заварили всю цю кашу недаремно. От тільки важко поки що сказати, чи це поважне діло, чи просто афера. Навряд, щоб вони викинули стільки грошей на рекламу, якби не сподівалися мати з цього добрячий зиск. Що ж до вас, то ви так чи сяк, а вигадаєте — я маю на увазі й гроші, й красу. Це може стати початком вашої артистичної кар’єри, і якщо я зумію хоч чим-небудь вам допомогти, то зроблю це з превеликою охотою.
— Ви дуже добрий, — тихо мовила вона.
— Аніскілечки, Мері. Просто бувалий у бувальцях журналіст, що напав на слід цікавої історії. До певної міри я використовую вас так само, як не раз уже використовував інших. Сподіваюся, ви мені пробачите. По-моєму, ви тут нічого не втратите.
— Що ж, мабуть, ваша правда, — пробурмотіла вона.
— Я ще ніколи не помилявся, — похвалився Дарк. — Єдине, чого я у вас прошу, це щирого співробітництва.
— Ви можете завжди звіритися на мене, — серйозно сказала вона.
Мері посиділа ще хвилин двадцять, посьорбуючи джин і слухаючи приємну, музику. Пол Дарк розповідав їй про журналістські справи. Час від часу й вона примушувала себе докинути слівце, бо їй теж хотілося говорити. В неї було таке відчуття, наче між ними виник якийсь невловимий зв’язок, непевний і, либонь, однобічний, — а втім, то могло бути просто легке сп’яніння. Та зрештою, вже збираючись іти, вона раптом збагнула, що те все означало: цілком несподівано, сама не знаючи як, вона закохалася в цього чоловіка!..
Та ні-бо, не може бути, це просто якась мара!.. Гамуючи розбурхані почуття, що вирували в її душі, вона чемно попрощалася й рушила додому, в осоружну квартиру, яку ділила з Пенелопою.
Розділ восьмий
Їх було шестеро за довгим полірованим столом кімнати для нарад. На чільному місці сидів Еміль Фасберже, підтримуючи пальцями-цурпалками одвисле підборіддя і втупивши очі за вікно, на залляту ранковим сонцем свіжу зелень парку. Поруч нього — Аманда Белл, сліпуча й холодна, мов крига. Далі — Клайв Роуз, у строкатій сорочці, яка робила його ще більш подібним до жінки; він весь час копирсався у величезному чорному портфелі з золотою монограмою, раз по раз витягаючи звідти якісь папери й дбайливо розкладаючи їх перед собою на столі.
Навпроти місіс Белл сиділа чорнява темноока красуня, гнучка, як рись, з виразним смаглявим обличчям уродженки півдня. На ній була строга чорна сукня з високим коміром, яка вигідно підкреслювала її незвичайну вроду. Красуню звали Тоні Лурі; вона очолювала торговельний відділ фірми, і важко було сказати, чим вона більше завдячувала своєму успіхові в цій царині — чи то комерційним здібностям, чи невідпорним чарам.
І нарешті майже в кінці столу примостилися двоє непоказних, напрочуд подібних один до одного чоловіків, що весь час змовницьки перешіптувались. Старший мав трохи зморшкувате обличчя, ріденьке каштанове волосся і вуса, що надавали йому винуватого виразу. То був Філіпп Мак-Кінлі, режисер кінокомпанії “Бельведер”, що знімала телевізійні фільми на замовлення “Мерріт і Хау”. Його напарник Дейв Блант, молодший і безвусий, проте вже також доволі помережаний зморшками, був штатний сценарист тієї ж компанії. Блант раз у раз скоса позирав на сліпучі принади Тоні Лурі, і очі його спалахували, наче два маяки. Було очевидно, що він ладен хоч зараз запродатися в рабство шефові торговельного відділу.
Аманда Белл відкрила нараду діловим, але цілком неофіційним тоном, змусивши Фасберже повернутися від заллятого сокцем парку до поважніших справ за великим столом.
— Мета сьогоднішньої наради — обговорити деякі питання, пов’язані із збутом та рекламою нового виробу фірми, крему “Врододій”. Це косметичний крем найвищого гатунку, він міститиме в своєму складі біохімічний препарат під назвою стимулін, що, як я розумію, має здатність пожвавлювати й регулювати гормональну діяльність ендокринних залоз і таким чином дає позитивні наслідки в поліпшенні зовнішності.
Вона швидко обвела поглядом слухачів і провадила далі:
— Я сподівалася, що ми сьогодні зможемо зустрітися з доктором Престоном і з’ясувати окремі деталі, але він надзвичайно зайнятий і до того ж вважає, що його особиста участь у розробці крему не має ніякого відношення до збуту й реклами. Мушу сказати, що саме доктор Престон керуватиме дослідом, на якому буде грунтуватися вся рекламна кампанія. З професійних міркувань він хоче залишитись невідомим, і це, мабуть, головна причина його відмови приїхати сюди.
Фасберже сердито гмукнув, але нічого не сказав.