— Ви маєте рацію, — сказала вона. — Я не вдаватимуся в деталі, але треба дати знати про себе, бо інакше в, она може занепокоїтись і звернутися до поліції.
Почувши слово “поліція”, Фасберже квапливо клацнув пальцями, підкликаючи офіціанта, і звелів подати телефон. До них зараз же підкотили апарат на невеличкому нікельованому столику на коліщатах, від якого тягнувся довгий шнур до стойки бару. Мері взяла трубку, гарячково думаючи, як діяти. Певна річ, телефону в неї дома не було (ні вона, ні Пенелопа не могли дозволити собі такої розкоші), але то була остання нагода зв’язатися з Полом Дарком, перш ніж повноваження Віллербі наберуть чинності. В кожному разі, вона навряд чи збудить таку підозру, коли дзвонитиме в присутності самого Фасберже.
Вона набрала номер Даркової квартири, затуляючи рукою диск, щоб ні Віллербі, ні Фасберже не змогли помітити цифри. Тоді міцно притиснула трубку до вуха.
Коли в трубці озвався знайомий голос Дарка, в Мері щось аж затремтіло. Вона вирішила грати напевне, на випадок, якщо Віллербі чи Фасберже почують чоловічий голос, і сказала:
— Алло! Це Мері Стенз, Скажіть, будь ласка, Пенелопа є?
В Дарковому голосі забринів подив:
— А чого б це тут мала бути Пенелопа?
— Тоді, може, ви перекажете їй кілька слів?
— Мері, що сталося? — спитав Дарк.
— Скажіть їй, що мене кілька тижнів не буде вдома. Я виїжджаю з міста з друзями. Якщо її розпитуватимуть, нехай не каже нікому й слова.
— Звідки ви говорите? — допитувався Дарк.
— Я не можу сказати, де я, але про мене добре дбають. Я їй час від часу дзвонитиму. Бувайте здорові.
Вона поклала трубку, і офіціант забрав телефон.
— Хто то був? — поцікавився Фасберже.
— Один Пенелопин приятель. Він має ключ від квартири. Вона сама ще не прийшла.
Фасберже це пояснення, як видно, задовольнило, але Віллербі скоса позирнув на неї, і в очах його блиснули глузливі вогники. Це здивувало й стривожило Мері.
Фасберже неспокійно засовався на стільці.
— Я хотів би скористатися з нагоди й показати вам ваш номер, — мовив він. — Коли містер Віллербі не заперечує, — він владно подивився на детектива, — ми на часинку залишимо його тут.
— Гаразд, — погодилася Мері.
Фасберже позів її до ліфта, і вони піднялися на десятий поверх.
Номер був розкішний, з такою величезною і пишною ванною, якої Мері ніколи ще не бачила. З вікон спальні відкривалася широка панорама Вест-Енду з мерехтливими вогнями площі Пікаділлі вдалині. Телефон, як виявила Мері, не діяв: дзвонити можна було тільки через кімнату Віллербі. Вона раділа, що встигла подзвонити Даркові, хоч і не змогла докладно повідомити його про все; однак тепер він принаймні знає, що її забрали з дому й тримають під наглядом. А вже редакція “Очевидця”, певне, винайде спосіб розшукати її якомога скоріше.
А тим часом треба було боронитись від Фасберже. Як вона й сподівалася, той не забарився перейти в наперед запланований наступ, але поводився скорше запопадливо, аніж агресивно. Зокрема, він висловив надію, що тепер, коли вони на часинку лишилися самі, йому випаде щастя на власні очі побачити всю ту красу, якою міс Смайт має завдячувати йому. І якщо, мовляв, міс Смайт зробить ласку й роздягнеться… Ні, він не стане кривити душею: це не чисто естетичний інтерес, і, коли на те пішло, його наміри аж ніяк не безневинні, але ж вони обоє дорослі, а він ніколи не міг встояти перед жіночою красою. Міс Смайт може дати йому безмежну втіху, а він, у свою чергу, може дати їй чимало як готівкою, так і у вигляді всіляких дрібниць: коштовних прикрас, хутр, ба навіть автомобілів. Мері чемно подякувала, але рішуче відхилила його пропозицію. Фасберже попросив її добре все обміркувати, і вона сказала, що подумає. Він, здавалося, лишився цілком задоволений такою угодою, наче шахіст, що успішно розпочав партію і з поблажливою посмішкою чекає беззастережної капітуляції супротивника.
Він одвів Мері назад до бару, де на них чекав Віллербі. і зараз же відкланявся. Залишившись наодинці з детективом, вона відчула ніяковість, але той повівся приязно й дружелюбно.
— Не турбуйтеся, міс Смайт, — заспокійливо мовив він. — Моє діло доглядати вас і правити за бар’єр між вами та пресою. Я не викажу вашої маленької таємниці.
— Таємниці? — розгублено перепитала вона.
— Атож. Я уже встиг побувати у вашій квартирі в Саут-Кенсінгтоні і розмовляв з вашою подругою Пенелопою. Отже, я добре знаю, що ви не маєте телефону.
Мері безпорадно подивилася на нього і нічого не сказала.
— Зрештою, така моя робота, — вів далі Віллербі, — збирати дрібні факти й складати їх докупи. Але я не обов’язково маю доповідати клієнтові про все, що дізнаюся. Клієнт дістає те, за що платить гроші, не більше й не менше.
— Про що ж іще би дізналися? — тихо спитала вона.
— Нічого особливого. Тільки те, що набрали номер В-42-44. Існує спосіб визначати телефонні номери за клацанням диска.
Серце Мері тоскно стиснулося. Тепер вона бачила під чемною, привітною машкарою Віллербі обличчя хитрого й підступного ворога, проте не могла розгадати його тактики.
— Чому ж ви не сказали про це містерові Фасберже? — спитала вона.
— А навіщо? — миролюбно всміхнувся Віллербі. — До чого турбувати його дрібницями? Коли вам схотілося подзвонити своєму приятелеві — гаразд, чому б ні? Якби я сказав про це, містер Фасберже міг би замислитись. Можливо, він подумав би собі: а чого це Лорі Смайт знадобилось прикидатися, ніби вона дзвонить подрузі, коли там навіть нема телефону? Чому вона не могла поговорити із своїм приятелем відкрито, а вдалася до хитрощів? І що ж то за приятель, що вона держить його в такій таємниці? — Він на хвилю замовк і допитливо подивився на Мері. — Ви розумійте, до чого я веду, міс Смайт?
— Моє особисте життя вас не обходить, так само як і містера Фасберже, — твердо відказала вона.
— Певна річ, ні, — добродушно погодився він. — Тим-то я й не сказав нічого Фасберже.
Мері похмуро зиркнула на нього, не знаючи, вірити чи ні.
— У мене є чудова ідея, — раптом промовив Віллербі. — Давайте повечеряємо. Мені надано вільний кредит за рахунок кишені Фасберже, і я не бачу, чому б нам не побенкетувати по-королівському.
— Я живу тут коштом фірми “Черіл”, включаючи харчування, — озвалася Мері.
— А я й на думці не маю вечеряти тут, — пояснив він. — Надто вже тут розкішно. Ми подамося в Сохо.
— Гаразд, містере Віллербі, — погодилася Мері. — Дякую.
І вони поїхали.
Розділ дванадцятий
Пол Дарк не належав до тих людей, що легко втрачають спокій, проте не міг позбутися почуття невиразної тривоги за Мері Стенз. Телефонна розмова була надто ухильна й загадкова і, як видно, мала на меті дати йому певні відомості, що їх дівчина не могла сказати відкрито. Дуже скидалося на те, що за нею встановлено якийсь нагляд, і тому вона говорила наче не до нього. Сам факт здавався досить очевидним, що ж до причин, то вони були не такі зрозумілі.
Та Дарк був більш схильний до рішучих дій, аніж до пустих розумувань. Він дістав з шухляди кілька тек з нотатками та фотографіями до репортажу про “Врододій” і заходився швидко переглядати їх, мимоволі дивуюнись із неймовірного перетворення скромної, непримітної дівчини на справжню красуню. Відшукавши папірця з її домашньою адресою, він переклав його до портфелика і засунув теки на місце. Потім, неначе раптом про щось згадавши, інстинктивно замкнув шухляду й поклав ключ у кишеню.
Він закурив сигарету, поглянув на себе в дзеркало, тоді рушив, до вузенького провулка, де стояла його машина, і поїхав у Саут-Кенсінгтон.
Вулиця, на якій жили Мері і Пенелопа, була широка, облямована двома смугами бульвару. Високі, потемнілі від часу будинки з жовтої цегли давно вже поділили на окремі помешкання. Дарк знайшов потрібний будинок і перебіг очима довгий ряд табличок з кнопками обіч дверей, доки зупинив погляд на прізвищі Стенз, поруч з яким у дужках стояло Дайсон — певно, Пенелопине. Він нічого не знав про неї, окрім того, що раз чи два принагідно згадувала Мері, але уявляв її собі яскравою моторною блондинкою. Він натиснув на кнопку і став чекати.