Через деякий час двері йому відчинила сподівана блондинка. Щоправда, вона видалася Даркові швидше блідою й стомленою, аніж яскравою й моторною, але волосся її наочно свідчило про те, що може зробити перекис водню, її жваві зеленкуваті очі гарно контрастували з червоним халатиком, недбало обгорнутим навколо тендітної постаті. Дівчина дивилася на Дарка з неприхованою цікавістю.
— Міс Пенелопа Дайсон? — спитав Дарк.
— Так.
— Моє прізвище… — Він якусь мить вагався, тоді визнав за краще бути обережним. — Я приятель Мері Стенз. У мене є до вас доручення від неї.
— Справді? — мовила Пенелопа, пильно розглядаючи ігого. — Може б, ви зайшли, містере… е-е…
— Бейкер, — швидко підказав Дарк.
— Ну що ж, це ви вже другий сьогодні. І що вона собі думає, ця Мері, хотіла б я знати. Проходьте.
Дарк рушив за нею у тьмяно освітлене парадне і піднявся до квартири.
— Може, ви сядете, містере Бейкер? — спитала Пенелопа і відгорнула полу халатика, відкриваючи довгі стрункі ноги.
Дарк сів на хиткий стілець, миттю осягнувши оком усю вбогість кімнати — дешевенькі меблі, щербате дзеркало, вицвілі шпалери на стінах. Він ніколи не уявляв собі Мері в такому жалюгідному оточенні.
— На жаль, я не можу з пропонувати вам чогось випити, — вибачилася Пенелопа. — Наші гості звичайно приносять пляшки з собою.
— Міс Стенз просила мене передати вам, що її не буде вдома кілька тижнів, — мовив Дарк, переходячи до справи. — Сказала, що їде за місто з друзями.
— Я знаю, — озвалася Пенелопа. — І що я не повинна розмовляти з репортерами і взагалі з представниками преси, А звідки мені знати, чи ви теж не репортер?
— Хіба я схожий на репортера? — спитав Дарк.
Дівчина знизала плечима.
— Та ні, наче не схожі, але хто вас знає.
— Якби я був репортер, то навряд чи міг би принести вам звістку від Мері, — нагадав він.
Вона посміхнулася.
— Ах, он як! Значить, Мері? То ви, мабуть, і є отой таємничий знайомий, до якого вона ходить майже кожного вечора, — той, що живе десь у районі Найтсбріджа.
— Можливо, — погодився Дарк. — А що, хіба вона розповідала вам про мене?
— Та ні, не вона. Відколи її почали робити красунею, з, неї слова не витягнеш. Я сама одного разу простежила, куда вона пішла, — просто з цікавості, знаєте. Їй дуже поталанило, правда ж?
— Так, їй, звісно, поталанило. А скажіть, міс Дайсон, хто ще приходив до вас сьогодні?
— Та такий собі цибатий здоровило з вусиками і в капелюсі. Сказав, що він представник фірми “Черіл”, що Мері довго не буде і що я не повинна розмовляти з газетярами і взагалі ні з ким.
— Він не сказав, куди вона поїхала?
— Ні. Сказав тільки, що фірма дбає про її інтереси, хоч і невідомо, що воно має означати.
— А прізвища свого не назвав?
— Ні. Але я запам’ятала номер його машини. Стежила з вікна, як він поїхав.
— Ви розумна дівчинка, — похвалив її Дарк. — То який же номер?
Вона закопилила губи і напустила на себе суворість,
— А чого це я маю вам казати? Я ж не повинна розмовляти ні з ким.
Дарк нетерпляче підвівся й почав походжати по кімнаті.
— Даю вам слово честі, що я добрий друг Мері і ваш також, коли хочете. Я гадаю, вона попала в якусь біду Оте діло, в яке її втягнуто, досить нечисте і має дуже скоро лопнути. Я хочу допомогти їй.
— Я б не сказала, що то біда — зробитися красунею і дістати цілу купу чудових суконь, — невдоволено зауважила Пенелопа. — Я б і сама не відмовилася від такої роботи. Мене анітрохи не здивує, якщо вона подалася десь з яким-небудь мужчиною, таким собі старим товстуном, що добре знається на гарних жінках і вміє їм догоджати. Далебі, винуватити її я б не стала.
Дарк не зводив з неї похмурого погляду, немовби всотуючи ті слова. На свій превеликий подив і всупереч здоровому глуздові, він нараз відчув спалах незрозумілого роздратування, що дуже скидалося на ревнощі. Сама думка про те, що Мері живе з якимось мужчиною, збурювала темну хвилю в його спокійній, поміркованій душі. “Мабуть, це тому, що ми так часто бували разом, — подумав він, силкуючись знайти розумне пояснення. — Людям взагалі властиво створювати собі ідолів, а потім вважати, ніби це їхня власність”.
— Це неправда, — рішуче заперечив він. — Я скажу вам, як воно є, коли хочете. Мері причетна до одної таємної справи, пов’язаної з рекламою нового косметичного виробу. Про це якимось чином пронюхала преса, і фірма “Черіл” вжила застережних заходів. Мабуть, вони її десь переховують, аби знати напевне, що газети не розживуться на докладніші відомості.
— Он як, — ухильно мовила Пенелопа.
— І ще пораджу вам от що, — твердо провадив він далі. — Я думаю, вам слід робити так, як вони кажуть. Не розмовляйте з репортерами і взагалі ні з ким. Інакше Мері можуть загрожувати великі прикрощі.
— І з вами теж не розмовляти?
— Зі мною можете розмовляти, коли хочете. Я друг Мері.
Вона всміхнулася, і в очах її несподівано сяйнув розум.
— Знаю, містере Бейкер, коли ви й справді Бейкер. Я здогадалася про це з виразу вашого обличчя, коли сказала про старого товстуна. — Вона перейшла до низенького столика і взяла з нього чорну сумочку. — Я дам вам номер машини.
Порившись у сумочці, вона подала Даркові клаптик паперу. Він швидко глянув на нього і сховав у портфелик.
— Дякую, Пенелопо. А тепер знаєте що? Накиньте на себе якусь одіж, і ми з вами підемо трохи вип’ємо.
— У мене є інша ідея, — сказала вона, несміливо позирнувши на нього. — Ви сходіть і принесіть пляшечку, а я краще скину одіж.
Дарк осміхнувся.
— Навряд чи це сподобається Мері, — відказав він. — Ідіть одягайтеся.
Пенелопа знизала плечима й рушила до спальні.
Раптом біля дверей пролунав дзвінок.
Дарк підійшов до вікна і вихилився надвір, але того, хто дзвонив, затуляла арка під’їзду. З сусідньої кімнати озвався Пенелопин голос:
— Містере Бейкер, подивіться, будь ласка, хто там. Я сьогодні нікого не чекаю.
— Гаразд, — сказав Дарк.
Він спустився сходами до надвірніх дверей.
У тьмяному світлі прибулий виглядав ставним, молодим і гарним з виду. На плечі в нього висіла репортерська фотокамера в брунатному шкіряному футлярі. Його обличчя здалося Даркові знайомим, але він не міг пригадати, де й коли бачив його.
— Добривечір, — ґречно привітався молодик. — Міс Стенз дома?
— Ні, — коротко відказав Дарк. — А хто ви такий?
— Джефкот, репортер “Івнінг Діспетч”. Я зустрів міс Стенз сьогодні вранці й пообіцяв, що зайду… — Він нараз затнувся і втупив очі в Даркове обличчя. — Стривайте… — мовив здивовано. — Б’юсь об заклад… ви Пол Дарк із “Очевидця”!
— Привіт, Джефкоте, — похмуро озвався Дарк. — Світ тісний — ніде розминутися.
— Либонь, уже років п’ять спливло відтоді, як ви працювали в “Діспетчі”…
— Еге ж. П’ять років. Даруйте, може, це негостинно, але в мене побачення. Що вам треба?
— Просто міс Стенз.
— Її немає і більше тут не буде.
Джефкот осміхнувся, не зводячи з Дарка підозрілого погляду.
— Я так і знав, що за цим ховається якась історія, — мовив він, — і коли вже нею цікавиться “Очевидець”, то, певне, неабияка. В чому тут штука, Поле? Шепніть колезі хоч слівце.
— Для вас тут немає ніякої історії, — сказав, наче відрубав, Дарк.
— Натрапили на золоту жилу?
— На що я натрапив, вас не обходить. Дайте спокій міс Стенз. Це не знахідка.
— Гарна жінка завжди знахідка, а я, признатися, ніколи ще не бачив такої красуні. До того ж, вона зв’язана з “Черіл”, а ті затялися, мов чорти, і ні пари з уст. Чим тут пахне, Поле?