— У неї є краса, — уперто сказав Дарк. — І ця краса залишиться при ній незалежно від того, викрию я фірму “Черіл” чи ні. Поки вона вродлива, її майбутнє забезпечене.
Роджерсон здвигнув плечима.
— Робіть як знаєте. Зрештою, ви редактор. Коли я зможу чим допомогти, скажіть тільки слово.
Дарк вдячно кивнув головою.
— Спасибі. Ви хороший хлопець, Роджерсоне, от тільки якби ви трохи менше мудрували. Я не маю жодного сумніву, що репортаж слід надрукувати, але для більшої певності пораджуся зі Старим. Я ще не знаю випадку, коли б він зарізав цікавий викривальний матеріал.
— Маєте рацію, — зауважив Роджерсон, зіскочивши зі столу й рушаючи до дверей. — Бувайте.
— На все добре, — озвався Дарк.
“Старий” був особою, яку рідко хто бачив у редакційних відділах серед повсякденної метушні, проте саме його тверда рука весь час лежала на пульсі “Очевидця”. Звали його Везіл Бомон, і він займав посаду відповідального редактора. Його службові обов’язки полягали в тому, щоб контролювати й узгоджувати діяльність численних галузевих редакторів, які відповідали за окремі відділи, й таким чином підтримувати постійний напрям редакційної політики. Практично він втручався в їхню роботу надзвичайно рідко, хоча й доскіпливо прочитував гранки кожного номера журналу, перш ніж віддати його до друку. Це невтручання мало означати, що загалом редактори відділів виконують свої.обов’язки цілком задовільно.
Час від часу той чи той редактор звертався до Бомона за порадою з приводу матеріалу, що був пов’язаний з політикою чи міг спричинитися до звинувачення в наклепі. Відповідальний редактор був найвищою інстанцією в цих питаннях, проте й він, у свою чергу, підлягав раді директорів видавничого концерну. Чарлз Хеннінгер, голова ради, мав розкішний кабінет поряд з Бомоновим і звідти керував усіма справами концерну “Стайн — Хеннінгер”, який, окрім “Очевидця”, видавав ще з півдесятка великих газет та журналів. Бомон був своєрідною сполучною ланкою між Хеннінгером, що репрезентував раду директорів, і редакторами, які, кожен у своїй галузі, фактично робили журнал.
Вибравши часинку, Дарк неохоче пішов до Старого, щоб поговорити з ним про свій репортаж. Він розумів, що питати схвалення в шефа — це не що інше, як спроба зняти з себе відповідальність, — адже він і сам добре знав, що можна друку вати в “Очевидці”, а чого не можна. Та, зважаючи на те, що репортаж зачіпав досить складні проблеми, а також на можливість (або, точніше, неминучість) втрати солідного рекламодавця, він визнав за краще заручитись Бомоновою згодою, хоч і знав наперед, що скаже Старий: давайте, мовляв, дійте, і начхати на всі наслідки.
Бомон був високий на зріст, років десь за п’ятдесят, з надто буйною, як на його вік, темною чуприною; він завжди носив світлі костюми й окуляри без оправи, що робили його трохи схожим на американця. Він привітно зустрів Дарка й уважно вислухав зміст майбутнього репортажу.
— Суть полягає в тому, що, все це чистісінький обман, — сказав на закінчення Дарк. — Біохімічний лікарський дослід над молодою жінкою висвітлюється як наслідок застосування “Врододію”.
— Саме так вони й кажуть? — спитав Бомон.
— Трохи іншими словами. Старий трюк з уявним взаємозв’язком. “Врододій” матиме в своєму складі деякі з речовин, що перетворили дівчину на фантастичну красуню, і буцімто зробить те саме з кожною жінкою, яка його вживатиме.
— Які ви маєте матеріали про клінічний дослід?
— Дещо є. Особисті свідчення дівчини, велика серія фотографій, плюс персональний таємний візит у дослідний відділ фабрики “Черіл”. Маємо також докладний життєпис доктора Джеймса Раффа. Цілком зрозуміло, що жоден поважний лікар не встряв би в таку рекламну авантюру, Цей Рафф кілька років тому був виключений з корпорації і відсидів у тюрмі за підпільний аборт, що спричинився до смерті пацієнтки.
— Непогано, — пожвавішав Бомон. — Що далі?
— Дівчину тримають у готелі “Онікс-Асторія”, по суті, як ув’язнену. Для охорони до неї приставлено приватного детектива. Можна роздобути факти, що компрометують, Фасберже, — ми вже маємо деякі відомості щодо його необачних зв’язків з жінками.
— З цим будьте обережні, — порадив Бомон. — Ми не можемо наражатися на ризик звинувачення в наклепі, особливо якщо факти не мають відношення до даної історії. От якби вам пощастило довести його зв’язок з цією дівчиною…
Даркове обличчя спохмурніло.
— Сумнійаюся, — мовив вій. — У кожному разі, я маю намір зустрітися з нею, як тільки зможу. А поки що мені потрібне одне — схвалення загального напряму репортажу.
— Все гаразд, — весело озвався Бомон. — Дійте. Це саме те, що потрібно “Очевидцю”. Сказати правду, ми вже давно не давали нікому такого добрячого чосу.
— Дякую, — радо сказав Дарк. — Саме цього я сподівався.
— Якщо будуть якісь перешкоди з боку юристів, — докинув Бомон, — дайте мені знати. Допоможу. Коли ви думаєте друкувати репортаж?
Дарк трохи помовчав, міркуючи.
— Я ще не вирішив остаточно. Можливо, варто почекати, доки “Черіл” розпочне свою рекламну кампанію, і тоді вже розтрощити її в друзки. Але, з другого боку, цією історією починають цікавитись деякі газети, і я не хотів би, щоб вони перехопили в нас здобич. Одне слово, гав не ловитиму.
Бомон кивнув головою.
— Полишаю це на ваш розсуд, Поле. Коли буде щось потрібно, приходьте до мене.
Дарк повертався до свого кабінету в куди кращому гуморі, ніж був перед тим. “Стережись, Емілю Фасберже! — бурмотів він сам до себе. — Ось я візьму тебе на мушку!”
Того вечора, повернувшись додому, він вирішив переглянути матеріали до репортажу про “Черіл” і підійшов до письмового столу. На його подив, замок не піддавався, і в нього майнула думка, що там щось заїло, та, натиснувши на ключ, він, зрештою, відімкнув шухляду. Невиразна підозра, що виникла в нього, поступово розвіялась, коли він перевірив теки, — все було на місці: надруковані на машинці чернетки, життєписи, фотографії. Деякий час Дарк сидів над цими паперами, намагаючись осягнути їх справжню вартість і визначити, яких матеріалів, фактичних і біографічних, ще не вистачає. Він намітив у думці чотири суттєвих моменти, які потребували уваги: додаткові факти, що компрометували б Фасберже, і, при нагоді, інтерв’ю з ним самим (хоч це навряд чи можливо); деякі біографічні відомості про Аманду Белл, що була, як видно, натхненницею всієї кампанії “Врододій”; відверта розмова з доктором Раффом і, нарешті, кілька серйозних запитань рекламному агентству, що здійснювало весь план, — усе це, певна річ, з якомога більшою кількістю фотографій.
Дарк уже збирався був поскладати теки назад, та передумав і засунув їх у портфель. У пам’яті знову зринув замок, що не хотів відмикатися, і хоч він не мав жодних доказів, проте підсвідомо відчував, що в квартирі побував хтось чужий. Отож, за всяких обставин, тримати їх у редакції буде надійніше.
Скінчивши з теками, він сів, закурив сигарету і замислився. Тепер треба будь-що побачити Мері Стенз, вирішив він, хоч і не міг уявити, як це зробити, не викликавши підозри Віллербі. “Кінець кінцем, — подумав Дарк, — я можу поїхати до “Онікс-Асторії” і потинятися по барах. Вона майже напевне тепер у, готелі й навряд чи стане весь час сидіти в номері. Їй треба їсти, а може, схочеться й випити, отже, я маю не менш як п’ятдесят шансів із ста побачити її. А коли не пощастить, доведеться вдатися до більш рішучих дій, хай там буде той Віллербі чи ні…”
Він докурив сигарету, вийшов з дому й поїхав у Мейфер, Для обережності поставив машину за три квартали від готелю і далі пішов пішки. В кіоску на розі купив вечірню газету, щоб не привертати до себе уваги, коли доведеться сидіти в барі.
У вестибюлі й холі готелю ходили й стояли люди, чоловіки та жінки, деякі у вечірньому вбранні, але Мері не було. Дарк поволі рушив пишно оздобленим коридором, аж поки натрапив на світляну вивіску з яскравими зеленими літерами “Американський бар”, і зайшов туди.