— Тоді чому ж ви надрукували п’ятисторінковий репортаж під назвою “Афера “Врододій”?
— Його однаково рано чи пізно треба було надрукувати, — просто відповів Дарк. — Щиро кажучи, це справді афера і її належало викрити.
— Як на чий погляд, містере Дарк. Чи розумієте ви, що своїм безвідповідальним вчинком ви спонукали фірму виставити проти нах; стотисячний позов?
— Ого, навіть так! — з цікавістю промовив Дарк. — Дивно, як Фасберже на це зважився.
— Він позиває до суду видавців, друкарів і редактора. Я не маю сумніву, що за таких обставин суд виправдає видавців і друкарів. На мою думку, тільки ви маєте бути покарані за те, що надрукували матеріал поза спиною відповідального редактора й не погодили його зі мною.
— Кожне слово цього репортажу правдиве, — урочисто заявив Дарк, — і кожне слово служить інтересам загального добра. Жоден суд ніколи не ухвалить обвинувального вироку. В разі потреби я можу викликати Мері Стенз як свідка, а все, що пов’язане з доктором Раффом, аж ніяк не піде на користь фірмі “Черіл” з юридичного погляду.
— Мене не цікавлять юридичні погляди. Мене цікавить факт непокори з боку підлеглого мені редактора. В жодному журналі не буде ладу, коли в його штаті є бунтівники. Я дав спеціальну вказівку, щоб про фірму “Черіл” не згадувалося в редакційних матеріалах. А ви підступно вичекали, поки відповідальний редактор поїде у відпустку, і взялися діяти на власний розсуд. Цим ви поставили наш концерн і мене особисто в дуже скрутне становище.
Дарк відчув приплив роздратування. Він підвівся і невдоволено зиркнув на Хеннінгера.
— За весь час свого існування “Очевидець” ще ніколи не мав такої реклами, — сердито мовив він. — Усі газети в країні підхопили цю справу. Буде зроблено запити в Палаті громад. Усі знають, що правда на нашому боці, ба навіть і сам Фасберже. Він ніколи не позове до суду, бо чудово розуміє, що в нього нема на те жодних підстав. Усе це пусте базікання. Можливо, він запропонує владнати справу без суду, але ви зробите дурницю, коли дасте йому хоч пенні. Авжеж, я знаю, що він ваш приятель, що ви члени одного клубу й таке інше. Та єдине, що вам треба, це почастувати його дорогим сніданком з марочним коньяком, так само як зробив він. Таким чином ви залишитесь друзями, і все стане на свої місця.
— Містере Дарк, — з величезним самовладанням промовив Хеннінгер, — я чекаю від вас заяви про звільнення.
— А я не збираюся писати такої заяви, — роздратовано відказав Дарк.
— Тоді мені доведеться обійтися без неї.
— Ви хочете сказати, що мене звільнено?
Хеннінгер кивнув.
— З цієї хвилини.
— В такому разі мені належить тримісячна платня.
— Якщо по дорозі звідси ви заглянете до каси, цю вашу вимогу, безперечно, буде вдоволено.
Хеннінгер шпурнув примірник “Очевидця” в кошик для паперів і, присунувши до себе пачку листів, заходився їх переглядати.
— Даруйте, містере Дарк, — обізвався він, — у мене сила роботи.
Не сказавши більше ні слова, Дарк вийшов з кабінету й одразу ж попрямував униз, до Бренди Мейсон.
— Мене звільнено, — коротко повідомив він.
Бренда сумно подивилася на нього.
— Мене це не дивує. Все було б не так погано, якби ти не зачепив у репортажі самого Хеннінгера. Всі оті розправи щодо приятеля-одноклубника й дорогого сніданку…
— Але ж це правда, — вперто сказав він. — Я розмовляв з обслугою “Ділового клубу”.
— Нехай собі буде правда, та чи розумно це?
— Брендо, я завжди намагався чинити краще чесно, аніж розумно. Розум надто часто тягне за собою хитрощі й підступи.
— То що ж ти тепер робитимеш, Поле?
Дарк непевно знизав плечима.
— Мабуть, відпочиватиму. Мені повинні дати тримісячну платню. Можливо навіть, пошукаю собі дружину.
— Кого ж би це, приміром? Він усміхнувся.
— Не знаю. Але це має бути найвродливіша жінка в світі.
Він повернувся до свого кабінету й узявся збирати особисті речі.
Вона знову мешкала в “Онікс-Асторії”. Кімната була інша, але така сама розкішна й гарна. Віллербі теж був там, охороняючи її від репортерів. Здавалося, час повернув назад. Голлівуд неначе відійшов у далеке минуле, і тепер її знов обсідали підступи й інтриги.
Обсідав її й Еміль Фасберже, непримиренний і владний Фасберже, в кожному слові якого вдувалися гнів і обурення. Але водночас то був і дуже настирливий Фасберже, який уперто домагався її особистої прихильності, попри все лихо, заподіяне йому викривальним виступом “Очевидця”.
— Єдине, що я ціную в людях і, зокрема, в своїх службовцях, це відданість, — з притиском мовив він. — Будемо говорити відверто: фірма “Черіл” здатна витримати й не таку кризу. Найболючіше вразило мене те, що ви, саме ви, своїми зносинами з отим суб’єктом Дарком стали безпосередньою причиною скрути, в якій ми опинилися. Це, я уважаю, майже непростимо.
— Я вже сказала, що мені дуже жаль, — зітхнула Мері. — Я ніколи не думала, що Дарк усе-таки надрукує той репортаж, і мені дуже прикро, що він це зробив. Це зачіпає мене особисто не менш, ніж фірму “Черіл”. В одних газетах мене називають фальшивкою, в інших — морською свинкою. Боюся навіть собі уявити, як це вплине на мої справи в американському кіно й телебаченні.
— Ніяк не вплине, — фиркнув Фасберже. — Американці понад усе полюбляють сенсації. Те, що ви стали найпершою красунею в світі завдяки курсові біохімічного лікування, тільки додасть їм цікавості. Весь цей галас аж ніяк не позначиться на вашій артистичній кар’єрі. Єдине, що він зробить, — це занапастить “Врододій” як товар. — Він подивився на дівчину з неприхованою ворожістю. — Відколи вийшов цей номер “Очевидця”, ми вже одержали понад дві тисячі відмов од торговельних фірм та приватних крамниць, що замовили великі партії “Врододію”. І це тільки початок!
Мері винувато поглянула на нього, але нічого не сказала.
Фасберже підійшов ближче.
— Невже ви не маєте ніякого почуття обов’язку? — спитав він. — Невже вас не, гризуть докори сумління? Після того як ви, по суті, занапастили виріб, що його повинні були рекламувати?..
— Ви хочете, аби я цілий вечір тільки те й робила, що вибачалась? — обізвалася вона.
Вираз обличчя Фасберже трохи пом’якшав.
— Звичайно, ні, моя люба. Даруйте ласкаво, це отой триклятий “Очевидець” зовсім вивів мене з рівноваги. Сьогодні, мабуть, такий день… Знаєте, людині часом так потрібна буває розрада… — Він трохи помовчав і підступив ще на два кроки. — А ви могли б так багато для мене зробити…
Мері відступила.
— Сказати правду, — мовила вона, — я страшенно втомилась. Ви собі уявити не можете, як це все було тяжко.
— Для нас обох, — лагідно докинув він.
Вона сіла на стілець і подивилася просто йому в вічі.
— Містере Фасберже, — спитала навпрямки, — чого саме ви од мене хочете? Просто переспати?
Товсті губи Фасберже викривились у посмішці.
— Ну, не так уже й просто…
— Мені не хочеться видатись негостинною, але єдина моя відповідь — ні. Ви змінили мені зовнішність, але мої моральні засади лишилися незмінні. Коли говорити по щирості, мені гидко на вас дивитися.
Масна посмішка Фасберже стала трохи ширша.
— Коли хочете знати, — спокійно відказав він, — мені теж гидко дивитися на вас, дарма що ви така вродлива. А може, ще настане час, коли вам і самій буде гидко на себе глянути.
Мері запитливо позирнула на нього, не розуміючи, до чого він веде.
— Чи придивлялись ви останнім часом до себе в дзеркалі? — спитав він. — Людина майже не помічає повсякденних змін. Коли я бачив вас перед від’їздом, ви були прекрасна. Минуло кілька тижнів, і тепер навіть я, хоч який старий, можу добачити різницю.
— Що ви хочете цим сказати? — спитала вона, знервовано торкнувшись рукою обличчя.
Фасберже посміхнувся ще ширше.
— Ось уже майже два місяці, як ви востаннє бачилися з доктором Раффом. Придивіться-но до себе пильніше.