— Вам треба звикати до того, що вродлива жінка притягує до себе чоловіка, мов потужний електромагніт, — сказав Дарк. — Ще матимете доволі мороки, боронячись від них.
Вона сумно всміхнулася.
— Є тільки один чоловік, від якого я не хотіла б боронитися…
Дарк пустив цей натяк повз вуха.
— Поки ви тут, Мері, чи можна зробити кілька знімків для історії?
— Можна, — дозволила вона.
Деякий час він порався з фотокамерами та освітлювальним приладдям, тоді зробив серію знімків з різних точок.
— Мабуть, я не зможу більше прийти, — сказала Мері. — Надто часто зникати ризиковано. Рано чи пізно Віллербі дізнається про це.
— Може, ще хоч раз, — попросив Дарк. — У самому кінці, як зразок готової продукції.
— Постараюся.
Він заходився прибирати лампи.
— Як нам підтримувати зв’язок?
— Навряд чи це можливо, — відказала вона. — Телефонні розмови Віллербі може підслухати, Мабуть, краще передати записку через Пенелопу. По-моєму, так буде безпечніше.
— Атож. Пенелопа славна дівчина.
— І ще одне, Поле. Як тільки скінчиться дослід, вони приберуть мене звідси, поки розпочнеться рекламна кампанія.
— Куди?
— Здається, на південь Франції.
Він запитливо звів брови.
— Навіщо?
— Задля безпеки. Я гратиму роль красуні-манекенниці на відпочинку.
— Скидається на те, — зауважив Дарк, — що Фасберже вскочив у халепу з цим “Врододієм”. Те, що почалось як спритний рекламний трюк, перетворилося на небезпечну вибухівку, і тепер він одчайдушно силкується запобігти, щоб хтось не підпалив гніт. Якби пощастило стримати все це в рамках рекламної кампанії, він, можливо, й викрутився б і уникнув би розголосу в пресі. Але він не врахував однієї деталі — того, що “Очевидець” узявся до цього раніш, ніж воно почалось, і що весь цей час ми дістаємо інформацію з перших рук. Оце саме те, чого Фасберже не зможе стримати. — Він позирнув на ручний годинник. — Ого, вже чверть на четверту. Мабуть, час одвезти вас до “Онікс-Асторії”. Вам треба хоч трохи поспати.
— Так, — погодилася Мері, — я й справді стомилась.
Дарк повіз її безлюдними вулицями й зупинив машину біля самого готелю.
— Незабаром побачимося, — мовив він.
Мері присунулась ближче, бліда й напрочуд гарна.
— Поле, не дуже зашкодьте мені, — прошепотіла вона.
— Постараюся.
Він обняв її однією рукою й поцілував. На мить його заполонила гаряча хвиля почуття, але він відпустив дівчину й відчинив дверцята машини.
— На добраніч, Мері, — мовив тихо.
Вона сумно поглянула на нього.
— На добраніч, Поле.
Дарк дивився, як вона входить у принишклий готель — самотня, зовсім чужа цьому дивному світові розкоші й краси, безжальної комерції і войовничої преси, що міцно обплутав її своїми тенетами.
Він стомлено зітхнув, увімкнув мотор і поїхав назад.
Розділ шістнадцятий
Аманда Белл зняла телефонну трубку і викликала чергову на комутаторі.
— У містера Фасберже нарада, — попередила вона. — Не з’єднуйте нікого з його кабінетом до мого розпорядження.
Вона поклала трубку і, відкинувшись на стільці, обернулася до Фасберже. Той важко розсівся у своєму обертовому кріслі і, навалившись ліктями на стіл, у свою чергу звів очі на Віллербі.
Ерік Віллербі, закинувши ногу на ногу й почуваючи себе цілком невимушено, з ледь помітним зверхнім виразом переглядав якісь нотатки в невеличкому записнику.
— Прошу, говоріть далі, — холодно мовив Фасберже.
— Це почалося ще того першого вечора в “Онікс-Асторії”, коли ви, я і міс Смайт сиділи разом в американському барі. Ви, може, пам’ятаєте, вона тоді дзвонила по телефону подрузі.
— Еге ж, пам’ятаю.
— Так от, того ж таки дня, але трохи раніш, я побував у квартирі міс Смайт і розмовляв з її подругою, щоб пояснити заходи, вжиті фірмою. У квартирі телефону немає.
— То виходить…
— Насправді міс Смайт дзвонила своєму особистому знайомому.
Фасберже розгублено наморщив чоло,
— Навіщо ж вона прикидалася?
— Атож, — радісно підхопив Віллербі. — Навіщо вона прикидалася? Як видно, через те, що, коли б ми встановили особу знайомого, це загрожувало б прикрощами їй і вам.
— Шкода, що ми не бачили, який номер вона набирала.
— Вона затулила диск рукою. Проте існує метод визначення номера за клацанням диска.
— Отже, ви таки маєте номер?
Віллербі самовдоволено всміхнувся.
— Авжеж. Потім я сказав про це міс Смайт, щоб побачити, як вона реагуватиме. Вона трималася насторожено, ніби щось приховувала.