— За найвродливішу в світі жінку, — промовив він.
— За найдивовижнішого в світі чоловіка, — відказала Мері.
Він сумно похитав головою.
— Я думала, може, ви схочете зробити останні фотографії, — сказала вона. — Завтра я відлітаю до Ніцци. Повернуся тільки десь за місяць.
Дарк закурив сигарету і замислено подивився на дівчину.
— Хто вас супроводитиме?
— Я їду сама. Торговельні агенти Фасберже в Канні приготували віллу десь біля Антіба[2]. А через тиждень до мене приєднається Тоні Лурі — вона керує відділом збуту фірми “Черіл” і приїде трохи відпочити. Як я зрозуміла, там уже є друзі Фасберже. Адже він француз, ви знаєте.
— Усе це виглядає дуже звабливо. А що буде, коли ви повернетесь до Лондона?
— Не знаю, Поле. Це залежатиме од вас. Від того, що станеться, коли в “Очевидці” з’явиться ваш репортаж про “Врододій”. Від того, як реагуватиме на нього Фасберже, коли дізнається, яку роль я відіграла…
— Не дізнається, — з притиском мовив Дарк. — “Очевидець” не виступить з викриттям. Надійшло розпорядження зняти мій репортаж.
Дівчина недовірливо втупила в нього очі.
— Ви хочете сказати…
— Хочу сказати, що хтось натиснув кнопки, і голова концерну “Стайн, — Хеннінгер” заборонив його друкувати. Усе, як бачите, дуже просто. Репортаж поховано. Фасберже радіє, доктор Рафф у безпеці, і вам зовсім нема чого турбуватися.
— Мені дуже прикро, — сказала вона. — Я знаю, як багато це для вас важило.
Дарк знизав плечима, силкуючись удати байдужого.
— Е, нічогісінько воно не важило. Просто це був добрячий репортаж, ото й тільки. Я згаяв на нього силу часу. Коли хочете, мене більше обурює сам факт — те, що якийсь можновладець має право отак свавільно забороняти правдиве слово. Але будьмо щирі — таке діється завжди і скрізь: оця спритна корупція, скрадливі телефонні розмови, випивки у вишуканих клубах, дружні поплескування по плечу. Я працюю в “Очевидці” вже п’ять років і звик вважати, що наш журнал незалежний і вільний від будь-якого впливу. Мені й досі важко повірити, що це неправда. Мері лагідно торкнулася його руки.
— Поле, не треба брати це так близько до серця. Зрештою, може, воно й краще і для вас, і для мене. Яка шкода від того, що фірма “Черіл” безкарно здійснить свою рекламну авантюру? Жінки купуватимуть “Врододій” і тільки радітимуть з цього. Як косметичний засіб він буде не ліпший і не гірший від будь-якого іншого. Скільки кругом роздмуханої і облудної реклами, тож навіщо чіплятися саме за “Черіл”? Бо вони зробили мене вродливою і тепер твердитимуть, що такою зможе стати кожна жінка, яка вживатиме “Врододій”? Та це ж цілком природне явище в світі, в якому ми живемо, — бреши, перекручуй, роби все, що можеш, аби лиш заманити покупців. Це знає майже кожен.
— Може, ви й маєте рацію, — знехотя визнав Дарк. — У мене не лишилося ніяких ідеалів.
Мері легенько обняла його рукою за плечі.
— Вам треба відпочити, Поле, — прошепотіла вона. — Чому б вам теж не поїхати до Антіба? Ми були б там тільки вдвох — ви і я. І забули б і про фірму “Черіл”, і про “Очевидець”. Чому ви не хочете, любий?
Дарк довго дивився на неї, марно силкуючись побороти вагання, тоді знову наповнив чарки.
— Ні, — коротко й рішуче мовив він.
— Ви не любите мене?.. Анітрохи? — спитала вона.
— Якщо й люблю, то зовсім не тому, що ви така неймовірно вродлива. А втім, люблю я вас чи ні — це не має аніякісінького значення. На сьогодні ви козир у руках Фасберже. У цьому розумінні я намагався знищити вас, але Фасберже переміг. Він зумів натиснути потрібні кнопки.
— Чому ви ніяк не можете забути про Фасберже? Тепер уже все це позаду, ми обоє вільні й нічим не зв’язані.
— Їдьте в Антіб і відпочивайте, — сказав Дарк. — Це дасть нам обом час подумати. А зараз, якщо не заперечуєте, я зроблю останні знімки. Мені буде приємно згадувати вас такою, яка ви сьогодні.
Він наготував камери й освітлення і зробив кілька чорно-білих та кольорових знімків. Було пів на третю ночі.
— А тепер я відвезу вас, — мовив він.
Вони повернулися до готелю “Онікс-Асторія”, і Дарк, не виходячи з машини, по-дружньому поцілував дівчину.
— Їдьте, розважтеся трохи, — сказав він.
— Постараюсь, — озвалася вона. — Ви не приїдете?
— Може, й приїду. Я дам вам знати.
— Якщо ми не побачимось до мого повернення, я розшукаю вас, коли повернуся.
— Навряд чи в мене стане снаги так довго чекати, — похмуро всміхнувся він.