Під репортажем стояло факсиміле Пола Дарка, а трохи нижче — рядок курсивом: “Редактор відділу репортажів журналу “Очевидець””.
Аманда Белл, зітхнувши, згорнула журнал і підвелася. З вікна вітальні видно було літак американської авіакомпанії, що поволі підрулював бетонною доріжкою до будівлі аеропорту. Місіс Белл підійшла до Фасберже, який усе ще не міг заспокоїтись.
— Літак прибув, Емілю, — тихо мовила вона.
Фасберже сердито зиркнув у вікно, тоді перевів погляд на місіс Белл.
— Нехай її зараз же приведуть сюди, — звелів він. — І щоб по дорозі ніяких розмов з репортерами. Нехай поліція їх і близько не підпускає.
Місіс Белл вийшла з вітальні й сказала щось поліцейському сержантові. Той непевно знизав плечима, немов уся ця метушня його не обходила, тоді зібрав чотирьох поліцаїв і неквапно повів їх до літака, з якого саме почали виходити пасажири. Всі журналісти були вже там. Фоторепортери й кінооператори проштовхувались на вигідніші місця. Коментатор телебачення без угаву щось бубонів у мікрофон, з’єднаний з портативним магнітофоном.
Лора Смайт сходила з літака шостою, слідом за Скоттом Френкелом. Обоє були здивовані такою несподіваною зустріччю. Кругом стрекотіли кінокамери, надвечірній присмерк раз у раз осявали спалахи фотоламп.
Тільки-но вона ступила на землю, як репортери враз ринули вперед. Дехто з них вимахував примірником “Очевидця”.
— Міс Смайт! “Очевидець” називає вас штучною красунею. Що ви на це скажете?…
— Чи справді ви були піддослідною морською свинкою?..
— Ви й досі працюєте на Пола Дарка?..
— Скільки заплатив вам Фасберже?..
— Ви бачили цей репортаж? Він правдивий?..
Запитання сипалися з усіх боків водночас, зливаючись у суцільний лемент, і дівчина не могла навіть до ладу зрозуміти, про що йдеться. Френкел розгубився ще більше. На щастя, втрутилася поліція, і за хвилину їх обох уже вели до будівлі аеропорту, а репортери сунули позаду, мов зграя голодних вовків. Ще через хвилину за ними зачинились двері вітальні. Очі всіх присутніх з голодною цікавістю звернулися до них.
— Ото було шелесту! — приязно мовив Френкел. — Що воно таке?
Фасберже, дивлячись просто в лице дівчині, подав їй свій примірник “Очевидця”. Він не сказав ані слова, але вираз його обличчя не віщував нічого доброго.
Мері швидко позирнула на обкладинку, тоді перебігла очима сторінки репортажу. Досить було півхвилини, щоб вона осягнула його основний зміст.
— Але ж я гадала… — почала вона і затнулася, не знаючи, що казати далі.
— Дякую, — мовив Фасберже із зловісною іронією. — Дуже й дуже вам дякую, міс Стенз, — майже з огидою наголосив він, — за ваш внесок у цю мерзенну суміш брехні й наклепу. Без ваших свідчень і фотографій Дарк ніколи 6 не зважився це надрукувати.
Дівчина дивилася на нього, мало не плачучи.
— Повірте, містере Фасберже, я й гадки не мала… Я думала, що репортаж заборонено. Відтоді я навіть і не чула про Пола Дарка…
— Зараз ви підете туди, — твердо промовив Фасберже, тицьнувши пальцем у напрямі головної зали аеропорту, де за кордоном поліції юрмилися репортери, — і зробите заяву для преси. Ви скажете, що надрукований в “Очевидці” репортаж від початку й до кінця брехливий і що фірма “Черіл” порушує судову справу про наклеп. Оце і все. На жодні запитання не відповідайте. Зрозуміло?
— Так, зрозуміло, — відказала дівчина, спантеличена й трохи налякана гнівним тоном Фасберже. — Але ж, по суті, репортаж правдивий. Все воно так і було…
Обличчя Фасберже перекривилось од люті.
— Ваше діло сказати, що це брехня! — гримнув він. — Брехня від першого до останнього слова, хоч би який він був правдивий. А тепер ідіть і скажіть про це!
Дівчина невпевнено рушила до дверей. В цю мить наперед виступив Скотт Френкел і простодушно, зовсім по-хлоп’ячому всміхнувся.
— Містере Фасберже, — сказав він. — Я представник Рея Сомерса. Може б, краще мені самому поговорити з репортерами?
Фасберже злісно зиркнув на нього.
— Вас це не обходить, — роздратовано відрубав він. — Це наші внутрішні справи. Я дам собі раду й без втручання американців.