Правду кажучи, Федя щиро радів, що галера щасливо втекла від «Улюбленця Нептуна». Хлопцеві страшно було навіть подумати, яка почалася б різанина. Проста випадковість— штиль, а як це допомогло екіпажеві галери! Нехитра, що там казати, річ — весла, а проти них вітрила каравели виявились безсилими.
«А що, коли б на галері стояв двигун, хай навіть малосильний? З ним не страшні ні вітер, ні штиль. Галера могла б вільно маневрувати, заходити з будь-якого борту і розстрілювати каравелу, наче мішень… Ех, сюди б мені моторну шхуну, ту, що я бачив у Ялті,— мріяв Федя. — Тоді б я показав цьому розбишаці Дієго! Та ще команду підібрати з хлопців нашого класу: Ігоря Нечипоренка, Володю Макуху, Шурка Науменка… І Ніанг був би з нами… Одного кулемета на все вистачило б. Дати б чергу — та-та-та-та, і в Дієго, цього купця-пірата, одразу б жижки затрусились, в ту ж мить попросив би пощади… І в темряві не втік би — прожектори б швидко намацали.
І туман би не допоміг. Екран радіолокатора вказав би, де причаїлись розбійники… А був би в нас підводний човен! У-у-х! Хоч би такий, як я бачив з палуби «Івана Франка»!.. Авжеж, «Іван Франко»—оце корабель! Сила!»
Федині думки обірвав Ніанг. Він підштовхнув його ліктем під бік і злякано шепнув:
— Глянь, що це таке?
— Де? — підвівся на лікті Кудряш і завмер: все море, наче в чарівній казці, світилося, переливалось рожевуватим сяйвом. Федя не міг відвести очей. Десь він читав про світіння моря, та одна річ читати, а друга — бачити самому це дивовижне явище природи.
— Заспокойся, тут нічого страшного нема. Це так зване «живе світіння», — і, відчувши, що Ніанг все ще не розуміє, пояснив: — Воно буває не лише таке, як зараз, рожеве, а й голубе, зеленувате і іншого забарвлення. У морі живуть малесенькі тваринки інфузорії і молюски, їх ледве помітиш простим оком. Вони виробляють у своєму тілі особливу світну речовину…
Ніанг на знак згоди кивав головою, та видно було, що він нічого не зрозумів.
«Як би йому простіше розтлумачить?» — зморщив лоба Федя.
— У вас у лісі є світлячки?
— О, звичайно! Багато.
— Так от молюски й інфузорії світяться так само. Тільки в морі їх дуже й дуже багато. І всі вони зібрались докупи… Уяви собі, світлячків з усього лісу знесли в одну купу, як би вона світилася!
— Ага, зрозумів! — зрадів Ніанг. — Інфузорії і молюски — водяні світлячки.
Федя ще довго говорив про явище люмінесценції, та замовк на півслові, коли почув розмірене сопіння. Ніанг, підклавши руку під щоку, міцно спав.
Ранкове сонце ліниво підводилось над океаном, а сам він був схожий на величезний став. На гладкій сонній поверхні, мов у дзеркалі, відбивалась каравела. Все віщувало тривалий штиль. Похмурі й невдоволені тинялись матроси по кораблю.
Федю насторожила поведінка Педро. Він ходив від однієї групи до іншої і щось нашіптував морякам.
«Усе це неспроста», — не в жарт стривожився Кудряш. Його підозри підтвердив і Ніанг. Посланий Федею на розвідку, він розповів, що Педро намагається будь-що розпалити невдоволення серед матросів. Граючи на пристрастях, він не гребував нічим, тільки б підірвати авторитет Дієго, що й без того похитнувся за вчорашній день. Згадувались давні образи, капітанова несправедливість і жорстокість, поганий харч, невдача з галерою, загибель шістьох чоловік… Очевидно, Педро вирішив скористатися з настрою екіпажу і грати відкрито.
— А про тебе знаєш, що він говорить? — шепнув Кудряшеві Ніанг. — «Нам не щастить відтоді, як на борт потрапив цей хлопчисько…» І ще… ще він сказав, що ти чарівник, — очі в негра злякано розширились. — «Згадаєте мої слова: доки чародій на каравелі, добра нам не буде. Своїми чарівними паличками він наслав штиль».
— А що робить Гуго? Чомусь його не видно…
— Він у своїй каюті. На хвилинку вийшов, шепнув щось Педро і Альфонсо і сховався.
— Бачиш, який він хитрий? Сам лишається в тіні — ніби і я не я, і хата не моя. Все за нього роблять Педро і Альфонсо.
Біля бізань-щогли зібралося чоловік п'ять-шість матросів. У центрі стояв Педро. Спершу розмова текла спокійно і нічого не було чутно.
Та ось Педро підвищив голос:
— Про що ти говориш, Рікаредо! В мене на «Сан-Себастьяні» хіба такі були порядки! Кожен матрос ів іе ж саме, що й капітан. До людей я ставився по-людськи, а не так, як цей Кривий. М'яса було стільки, скільки твоя душа забажає,— їж досхочу.
— Ото райське було життя! — прицмокнув губами Рікаредо. — Мені б там з тобою поплавати, Педро.
— Та що м'ясо! — махнув той рукою. — На палубі стояло здоровенне барило вина, пий, скільки хочеш. І, клянусь Мадонною, винце — пальчики оближеш. Не якесь там пійло, як тут, а херес і мадера… А щоб я на кого руку здійняв — крий боже! Провалитись мені на цьому місці, коли брешу. Та й Альфонсо он може підтвердити, він у мене боцманом плавав… Правда ж, Альфонсо?
— Щира правда, — на знак згоди кивнув головою Альфонсо, — вина і м'яса ти не шкодував.
Педро задоволено посміхнувся, довірливо поклав йому руку на плече, зазирнув у вічі.
— А тепер скажи, скільки разів тобі діставалось від Кривого? Тільки не приховуй, говори правду.
Альфонсо стиснув кулаки і скрипнув зубами.
— Вчора йому добряче влетіло, — мовив за Альфонсо Луїс, — за склянки.
— Неначе тебе він не бив, — Педро кинув гострий погляд на конопатника.
— Бувало всяк… Не раз і не двічі…— переступаючи з ноги на ногу, ухильно відповів Луїс.
Це була та крапля, що переповнила чашу. Матроси глухо загули, загомоніли.
— Звісно, рукам він волю дає!
— Останнім часом зовсім розперезався. Б'є чим попало. Вчора кухлем мене вдарив!
— Що тут казати, деспот він, негідник…
— Тихше, тихше! — озирнувся Габріель. — Боцман іде!
— Ну то й що? Хай послухає. Не дуже то ми його боїмося, — з викликом голосно промовив Педро.
Підійшов Хуан. Усі похмуро мовчали. Забачивши настрій матросів, він винувато посміхнувся і рушив далі.
— Ви тільки подумайте, який шолопай, наш Кривий, — не випускав із своїх рук ініціативи Педро. — Нюні розпустив, розгубився. Таку здобич проґавити! Клянусь святою Мадонною, від мене «голландець» не втік би.
— А певно, — підхопив Альфонсо, — був би ти командиром, ми б узяли на абордаж цю галеру, і тепер би в наших кишенях бряжчало золото. Та ви тільки подивіться, які порядки завів кривий пес! — несподівано розійшовся матрос. — Він нас дурить на кожному кроці, так і намагається все заграбастати. Он у Педро відняв негра, герцога забрав!..
Обурення наростало. Каравела нагадувала порохову бочку, що ось-ось могла вибухнути. Ніхто з матросів не хотів братися до роботи. Боцман збився з ніг, він то упрохував, то лаявся, то погрожував, але жоден з моряків не зрушив з місця. Коли надійшла черга Рікаредо нести вахту на оглядовому майданчику, той тільки розсміявся боцманові в обличчя і з викликом відповів:
— Якщо тобі, Хуане, так хочеться, можеш лізти нагору, а мені там робити нічого. Я там нічого не забув.
Екіпаж каравели розділився на два табори: прихильників і недругів капітана. За Дієго було зовсім небагато: Адальберто, боцман, Доменіко, ще троє чи четверо матросів.
Габріель, так само, як і Рікаредо, і не думав братися до роботи. Кинувши напризволяще камбуз, він бігав по каравелі, зупиняючись на хвилинку го біля однієї групки, то біля іншої та намагаючись усе почути, про все дізнатися.
Наче змагаючись з Габріелем, гасав по судну і Луїс. Товстун устигав скрізь. З усього було видно, що він боявся, як би не прогадати й не пошитися в дурні. Тому заздалегідь лишав собі лазівку, підлещуючись і до Адальберто, і до Педро.
В обстановці, що склалася, у Феді не було вибору. Захоплення каравели Педро й Гуго скінчилося б для нього трагічно. Тому удвох з Ніангом він був на боці капітана.