— Ще трохи, і я застрелив би вас! Навіщо вам спало на думку лякати нас? Ваш недоречний жарт міг сумно скінчитися. — не приховуючи обурення, мовив капітан, опускаючи вниз пістолі, з яких ще курився димок.
— Я не збирався нікого лякати, а тим паче жартувати, — заперечив Федя. — Це звичайний ліхтарик, щоб освітлювати дорогу, і він зовсім не страшний.
На доказ своїх слів він увімкнув ліхтарик і став приставляти собі до обличчя, до рук, дав потримати Ніангові.
Тепер і Дієго посмілішав. Він узяв у Ніанга ліхтарик.
Посмілішали і матроси. З неприхованою цікавістю вони наблизились до Феді.
— Герцог, чому ви не показали мені холодний вогонь? Це ж у сто разів краще за чарівні палички! — і раптом капітан злякано крикнув: — Подивіться: холодний вогонь погас!
Та виявилось, що нічого страшного не сталося. Просто Дієго випадково зсунув важілець.
— Нічого подібного в своєму житті я не зустрічав, герцог! — з заздрістю вигукнув Дієго. — Якщо ваша ласка, хай цей холодний вогонь буде викупом за вас. І, клянусь честю, більше ніяких претензій до вашого найяснішого батька я не пред'явлю! Ви згодні?
Кудряшеві нічого не залишалось, як дати згоду. Відмовся він, Дієго все одно забрав би ліхтарик.
Ніколи ще Федя не бачив капітана у такому захваті. Сміючись від щастя, він скеровував яскравий промінь то на одного, то на іншого матроса. Ті жмурилися, злякано затуляли обличчя руками. Коли ж Федя показав, що в ліхтарику є зелений і червоний світлофільтри, які міняли колір проміння, захопленню капітана не було меж.
— Герцог, я теж хочу зробити вам подарунок! — і він удруге подарував Феді Ніанга.
Дієго підійшов до алхіміка.
— Так як же все це розуміти, милий сеньйоре? — глузливо і з погрозою спитав він. — Ніякий дракон на вас не нападав. Просто йолоп Альфонсо спросоння злякався холодного вогню… Але якщо дракона не було, як же, шановний, вийшло, що він проник у твою каюту? Га? — і, не чекаючи відповіді, гнівно скінчив — Ти дуриш мене! Ти одержав золото, сховав його, а тепер киваєш на дракона! Кажи негайно, куди подів зливок?
Дієго звіз курок і направив пістоля на Гуго.
— Я не знаю, що бачив Альфонсо, — спокійно відповів алхімік. — але на мене напав дракон. В цьому неважко переконатись. Огляньте мою каюту, і ви побачите, що я правий.
—І огляну! Зараз же піду туди! — Дієго рішуче попрямував до каюти Гуго. Слідом за ним — Адальберто і матроси.
Штовхаючи один одного, вони стовпились біля дверей. Більшість зосталась за порогом і тому мусила задовольнятись повідомленнями, які надходили від щасливців, що прослизнули услід за Дієго.
— Ну, що там? — допитувались нетерплячі.— Справді є сліди дракона?
— Тут сам дідько нічого не добере! — вигукнув Луїс, що зумів одним із перших протиснутись у каюту. — Все потрощено, перевернуто, кругом шматки скла…
Капітан і Доменіко, що допомагав йому, згори донизу обнишпорили каюту алхіміка, але зливка так і не знайшли.
— Сеньйоре Дієго, — висловив припущення Адальберто, — мабуть, у нього є тайник. Ми так сто років шукатимемо і нічого не знайдемо. Нехай Гуго сам покаже.
— Маєш рацію, — погодився капітан і крикнув: — Гей, Лауреано, приведи сюди Гуго!
Минуло кілька хвилин. Капітан нетерпляче поглядав на двері, але ні Лауреано, ні Гуго не було.
— Де вони? — почав сердитись Дієго. — Цього Лауреано тільки по смерть посилати!
— Можливо, Гуго знову стало погано? — озвався Луїс.
— Ану, лишень, збігай ти, — наказав Дієго конопатникові,— допоможи Лауреано.
Та Луїс не встиг вийти з каюти, як прибіг засапаний Лауреано. Розвівши руками, він розгублено доповів:
— Гуго ніде нема…
— Як це нема? — гримнув Дієго. — Не провалився ж він крізь каравелу на дно океану? — і, розштовхуючи матросів, подався на палубу.
Лауреано виявився правим: на палубі Гуго не було. Розгніваний капітан, лаючись, наказав обшукати все судно. Матроси, прихопивши ліхтарі, оглянули трюм, тольду, носову надбудову, навіть щогли, але Гуго й сліду не стало.
Скориставшись із того, що всі матроси з'юрмились у носовій надбудові, Гуго підкликав Педро.
— Далі зволікати не можна, — рішуче сказав він. — В тебе все готово?
— Не розумію, ти про що? — здивувався Педро.
— Як про що? Хіба не бачив мого знака?
— Якого знака? Клянусь Мадонною, я нічого не бачив!
Гуго зблід.
— Вночі я намалював знак, про який ми домовились, а зараз його нема. Якщо ти, Педро, не стирав, то стер хтось інший… Нас вислідили! — схопився він за голову. — Нас вислідив Доменіко, цей проклятий шпигун Кривого! Він увесь день вертівся біля мене… Що робити, що робити? — простогнав алхімік. — Ми загинули!
— А може, якось минеться? — нерішуче почав Педро.
— Що минеться? Ха-ха-ха! — істерично розсміявся Гуго. — Ти не знаєш Кривого! І ще одне: вночі я склав гороскопи на тебе й на себе. Якщо ми залишимось на каравелі, на нас чекає смерть.
— Я-ак? — хитнувся вражений Педро.
— Такий присуд долі. В нас один вихід — тікати, і якнайшвидше!
Слова Гуго зробили своє. Тепер уже Педро підганяв алхіміка.
— За кормою човен! Біжімо мерщій!
Попасти в човен можна було, тільки спустившись по канату. Педро давно сидів у човні, а Гуго все ще нерішуче тупцяв на палубі. Внизу в темряві глухо плескались хвилі.
— Де ти там? — нетерпляче покликав Педро.
Гуго ніколи ще не доводилось спускатись по канату з такої висоти. В нього все похололо всередині. Іншого разу він би нізащо не наважився на такий ризикований спуск, та небезпека додала йому сміливості і сил. Обшморгавши до крові долоні об канат, алхімік звалився в човен. Тут почувся тупіт ніг і сердитий голос Дієго:
— Де він запропастився, цей клятий старигань?
Одним ударом ятагана Педро перерубав канат, вставив весла в кочети і відштовхнувся від каравели.
…Як звичайно, в тропіках ранок одразу ж змінив ніч. Підвелося сонце. В синюватій імлі виріс острів. Чітко вимальовувались скелі, вулкан, буйні тропічні зарості і навіть окремі пальми. Долітали крики птахів, що попрокидались.
Федя сердився на Адальберто. Замість того, щоб поговорити, вислухати його, пілота потягло в каюту Гуго.
Нарешті з'явився Адальберто.
— Знаєте, герцог, там у каюті все догори дном… А золото шукали-шукали, так і не знайшли.
—І не знайдете, — буркнув Федя, — ви ж не знаєте найголовнішого.
І він розповів про все, що бачив.
— Усе це треба негайно ж передати сеньйорові Дієго, — сказав Адальберто після того, як Федя скінчив. — Далі відкладати не можна. Це… — він раптом спинився на півслові.—Дивіться, човен! А в ньому Гуго і ще хтось!
— Педро! — вигукнув Кудряш, подивившись у той бік, куди показував Адальберто.
Тим часом човен помітили і матроси. Всі стовпились біля лівого борту. Дієго скрипнув зубами, і, не мовлячи й слова, щосили вдарив по обличчю Доменіко, який стояв поруч.
— Негідник! — крикнув капітан. — Проґавив Гуго! Я з тебе душу вийму, якщо не спіймаємо алхіміка.
Він кинувся до гармати. Боцман послужливо подав йому гніт. Капітан прицілився. Гримнув постріл. Гучна луна прокотилась над океаном.
— Недоліт, ваша милість! — повідомив Габріель, що встиг опинитись на вантах.
Дієго, вилаявшись, знову припав до гармати. Цього разу він особливо старанно цілився. Але й цього разу ядро плюхнулось у воду, не долетівши до човна.
—Іржавий якір їм у бік! Далеко відійшли, не попадеш! Клятий старигань таки змився з моїм золотом.
З наказу капітана поспіхом спустили баркас. Першим у нього стрибнув сам Дієго. З собою він узяв боцмана, Лауреано. Габріеля і ще трьох матросів.
— Адальберто, наглядай за порядком! — гукнув капітан уже з баркаса.
Матроси налягли на весла.
— Швидше! Швидше! — підганяв їх Дієго, б'ючи палицею по зігнутих спинах.
Всі, хто лишився на каравелі, бурхливо реагували на перипетії погоні, що почалася. Але скоро човен і баркас сховалися за скелястим мисом, що виступав далеко в океан.