— Годі, тату, — червоніючи, крутнув головою Федя. — Ти все кепкуєш. А я ж казав неспроста…
— Гаразд… Справді, будьмо серйозні,—він глянув ліворуч. — Он там бачиш касу? На ось гроші, збігай купи квитки на екскурсію по теплоходу. Під час неї ми й оглянемо корабель.
Коли Федя прибіг з квитками, біля батька стояв якийсь чорнявий чоловік в білій нейлоновій сорочці з позакачуваними до ліктів рукавами, в піщаного кольору штанях і світлих сандалях. Обоє про щось жваво говорили:
Хлопчик підійшов ближче.
— Ось познайомтесь, Вікторе Івановичу, — повернувся до сина Євген Михайлович. — Це Кудряш-молодший. Страшенно, скажу вам, закоханий у море. В нашій квартирі вдома у нього не кімнати, як у всіх, а каюти…
— Ну, тату! — благально вигукнув Федя.
— Мовчу, мовчу, Федько, — і він знову повернувся до чорнявого, продовжуючи обірвану розмову: — Так ви, значить, після університету попали в «Інтурист».
— Вже другий рік працюю там перекладачем.
— А зараз, певно, у відпустці?
— Та ні, я тут на роботі. Приплив ось на «Франкові» з Одеси з мексиканськими туристами. Роботи, знаєте, чимало. Всякі люди до нас приїздять, одні із щирим серцем, а в інших жовч у крові розлилась, усе їм бачиться у нас у чорному світлі…
— Ну, про це можете не говорити, — махнув рукою Євген Михайлович, — сам шість років попрацював гідом-перекладачем, знаю все добре.
Федя нетерпляче тупцяв з ноги на ногу, йому хотілося мерщій попасти на теплохід, а тут почались розмови, спогади. На щастя, батько швидко помітив Федину нетерплячку.
— Даруйте, Вікторе Івановичу, але нам час на корабель.
— Коли не заперечуєте, можу скласти вам компанію.
— О, будемо тільки вдячні!
— Тоді берусь до своїх обов'язків, — церемонно вклонився чорнявий і мовив по-іспанськи — Дами й панове! Перед вами теплохід «Іван Франко», спущений на воду в тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому році. Найбільша довжина судна сто сімдесят шість метрів, ширина — майже двадцять чотири, висота до палуби командирського містка — тридцять п'ять метрів. Осадка корабля — вісім метрів, водотоннажність — понад дев'ятнадцять тисяч тонн…
«Так, — прикинув у думці Федя, — якщо найбільший з Магелланових кораблів «Сан-Антоніо» тоннажністю у сто двадцять тонн, то, виходить, «Іван Франко» більший за нього в сто п'ятдесят вісім разів… Оце так громаддя!»
— Запасу пального йому вистачає на рейс у вісім тисяч миль, тобто десь близько п'ятнадцяти тисяч кілометрів… — Віктор Іванович зніяковіло подивився на хлопчика: — Пробач мені, Федю, я за професійною звичкою захопився й пояснюю по-іспанськи. Ти ж, певно, нічого не зрозумів?
— А ви не турбуйтесь, — мовив за Федю батько, — він досить добре володіє іспанською.
— О, це чудово! — заспокоївся гід і взявся знайомити далі старшого й молодшого Кудряшів із даними корабля. Федя ловив його слова, названі цифри і в думці порівнював з тими, що досі знав з літератури.
«Головна силова установка, так би мовити двигун корабля, — двадцять одна тисяча кінських сил… Таку потужність мають триста «Волг», разом узяті! Цілий автопарк великого міста… Швидкість — двадцять вузлів за годину, тобто тридцять вісім кілометрів… Звичайно на світі є й більші кораблі. Взяти хоч би англійську «Куїн Мері». Завдовжки — триста чотирнадцять і завширшки — тридцять шість метрів. Парова турбіна в цього лайнера на двісті тисяч кінських сил. «Іван Франко» не рекордсмен ні за розмірами, ні за швидкістю: та все ж, як каже гід, це прекрасний сучасний корабель».
Тим часом Віктор Іванович на хвилину замовк.
— Ось такі загальнотехнічні й морехідні дані нашого теплохода, — сказав він на закінчення і додав — А тепер, будь ласка, ходімте на корабель.
Зблизька лайнер здавався ще більшим, ніж з набережної. Феді довелось високо задерти голову, щоб побачити шлюпкову палубу.
Біля трапа стояв на вахті, далебі, не атлетичний на вигляд матрос.
«Такий маленький худорлявий, а моряк, — не без осуду подумав Федя. — Втім, чого тут дивуватися? Скоро, мабуть, і в окулярах матросів зустріну».
Вони зійшли по трапу, всі троє, і попали на палубу для прогулянок. її було надраєно до блиску. Федя мимохіть глянув на свої сандалети. Ні, нічого, чисті. Де ж бо їм було запилитись? Летів літаком, їхав тролейбусом. Ех-хе-хе… В Ялті пройшли он по набережній, може, з кілометр, не більше.
— Тут, на прогулянковій палубі, — знову входячи в свою роль, промовив Віктор Іванович, — розташовані пасажирські каюти. На теплоході їх, до речі, понад чотириста. Це з тими, що й для команди. Тепер подивимось далі…
Та Феді не хотілось бігти так от бігцем, він хотів детальніше ознайомитися з прогулянковою палубою.
— Добре, Федько, — не перечив батько, — іди дивись, а ми тебе гут зачекаємо, — і він сів у шезлонг.
Кудряш перейшов на другий бік прогулянкової палуби. Перед ним була синя, вся у сонячних блискітках морська просторінь. Рибальська шаланда з туго надутим вітрилом, ледь накренившись на лівий борт, виходила в море.
Здіймаючи каскади спіненої води, один за одним на великій швидкості мчали прогулянкові катери на підводних крилах. Вони пройшли неподалік теплохода, за якихось півтора кабельтових, і Федя встиг помітити на одному катері зовсім невеличку дівчинку з білим бантом.
Звісно, Федя нічого не мав проти цієї дівчинки, та все ж йому знову стало прикро: все-таки море є море, а не бульвар для прогулянок.
Лисий, з поголеною головою чоловік у великих рогових окулярах підійшов і став поруч з Федею, а біля нього хлопчик приблизно такого ж віку, як Кудряш.
— Дивись, тату, — крикнув хлопчик, — он там, праворуч, підводний човен!
Федя повернув голову. Справді, віддалеки йшов у відкрите море підводний човен. Дивно, як Федя його не помітив.
Це ж, мабуть, атомний? Га? — допитувався хлопчик.
— Авжеж, атомний, — втрутився в розмову Кудряш. — Он бачиш, який корпус — схожий на краплю. А в звичайних, простих човнів він, як сигара. Та й ходовий мостик ом який височенний. Взагалі, підводні човни бувають торпедні, мінноторпедні, ракетоносці і спеціального призначення.
— Чи ба, все він знає! — здивовано мовив лисий чоловік.
А хлопчик тим часом допитувався:
— А що значить човни спеціального призначення? Які вони?
— Транспортні… Радіолокаційного дозору… Ще човни ділять на великі, середні й малі,— пояснював Федя. — Це залежно, яка в них тоннажність. Коли більше як тисяча тонн, то великий, від п'ятисот до тисячі — середній. А є й карликові — всього на тридцять тонн, їх навіть літаками перевозять, куди слід.
— А атомний кращий?
— Звичайно. Нещодавно загін наших підводних човнів на великій глибині обійшов навколо світу. І жоден човен ні разу не сплив. Вони, коли хочеш знати, місяцями можуть не спливати на поверхню. І швидкість у них під водою до тридцяти вузлів. Уявляєш, що це за швидкість, коли ось цей корабель, де ми з тобою, проходить за годину тільки по двадцять вузлів.
Феді дуже хотілось розповісти хлопчикові про історію розвитку підводного суднобудівництва, про те, що перший у світі підводний човен побудував у 1720 році талановитий самоук, простий російський селянин Юхим Никонов з підмосковного села Покровського. Никонов же винайшов і виготовив водолазний костюм із шкіряним шоломом і склом для спостережень під водою. Звісно, скафандр був шкіряний з тієї причини, що про гуму на ті часи ще ніхто не знав. Винахідник Гудьєр одержав її тільки в середині дев'ятнадцятого століття, нагріваючи каучук із сіркою.
Міг би розказати Федя і про те, як 1834 року, теж у Росії, було збудовано перший залізний (броньований) підводний човен. Його досить успішно випробували на Кронштадтському рейді. Новинкою була колінчаста підйомна труба з дзеркалом—прообраз сучасного перископа, — що дозволяло, перебуваючи під водою, вести спостереження за поверхнею моря… Російські ж корабели перші застосували стиснене повітря на підводних човнах.