— А навіщо сніг? — спитав Федя.
— Буває і в ньому потреба. От кілька років тому в французькому місті Греноблі відбувались зимові Олімпійські ігри, а тут — на тобі, снігу зовсім нема. Довелося машинами привозити сніг із гір… Та це, зрештою, дрібниця: ігри можна перенести і в інше місце чи па інший час. Візьми, наприклад, наші північні райони — Якутію, Таймир, Чукотку, пониззя Обі, Єнісею… Тундра, болота. Спробуй, доберись туди влітку, коли все розгасне. А в надрах же сховані незліченні багатства — алмази, золото, рідкісні кольорові метали, нафта, вугілля… Тільки взимку й можуть туди ходити автомашини. їм то й потрібен холод, щоб заморозити траси.
— Еге ж, — додав Федя, — он навіть метробудівці заморожують грунт, коли, прокладаючи тунелі, зустрічають по дорозі плавуни…
— А так… Тепер візьмемо хімію. Ми вже вміємо виготовляти нові матеріали, яких не піала природа. Та цього мало. Треба навчитись, як писав Володимир Опанасович, виготовляти в штучний спосіб усі відомі на Землі речовини, аж до білків. А поряд з цим освоїти і пристосувати для життя всі незручні райони — гори, пустелі, болота, тайгу, можливо, навіть морське дно… Ти розумієш, як багато потрібно зробити? От хоч би Світовий океан. Чи багато ми знаємо про нього? Дуже й дуже мало. На сьогодні астрономи мають карту зворотного боку Місяця, а от у моряків досі нема детальної карти дна Світового океану. І нині ще величезні простори морського дна лишаються загадкою для вчених. По-суті, людина ще не проникла в глибини океанів. Та ти й сам це добре знаєш: атомний підводний човен занурюється всього на п'ятсот метрів, а середня глибина океану…
— Три тисячі вісімсот метрів, — сказав Федя.
— От-от. Хіба ж нецікаво дослідити морські глибини?
— Доки я виросту, — похмуро потяг своє Федя, — і там побувають…
— Ах, облиш, — махнув рукою Євген Михайлович, — вистачить на твій вік і романтики, і відкриттів — була б охота. Гадаю, на сьогодні досить розмов. Погасимо вогонь і спати.
Ранок був напрочуд гарний. Ажурні мереживні хмари ліниво, мов нехотя, повзли по небу. Сонце тільки-но визирнуло з-за жовтих скель, і трава, ще мокра від роси, переливалася коштовним камінням.
Ледь помітна стежина петляла серед буків і грабів. Стовбури дерев обвивала густа павутина плюща і дикого винограду. Чорні дятли перелітали з дерева на дерево та, ховаючись у густому листі, знай вистукували своє одноманітне — тук-тук-тук.
Федя здригнувся: з-під його ніг вилетіла сіренька пташка. Вона відлетіла за кілька кроків, сіла на пеньок, кумедно потрушуючи хвостиком.
— Тату, хто це? — спитав Федя. Налякана його голосом, пташка пурхнула і зникла в густому підліску.
Стежина вивела Кудряшів до струмка, що весело дзюрчав між камінням. Сіра ящірка, що примостилася на осонні, злякано шмигнула у тріщину великого, оброслого мохом валуна. Федя хотів було спіймати її, та де там!
Через струмок перейшли по кладці — двох старих, почорнілих від негоди дошках.
За струмком ліс погустішав. У повітрі стояв дух вогкої землі і прілого листя. Але ось ліс скінчився і мандрівники несподівано для себе спинилися біля пасма скель. Високо над ними кружляли великі чорні птахи.
— Грифи поживу шукають, — пояснив батько.
В ту хвилину, мовби на підтвердження мого слів, один із грифів відстав від зграї і, описавши кілька великих кіл, стрімко шугнув униз на напівзгорнених крилах.
Сів він порівняно недалеко на скелю зі зрізаною вершиною, що нагадувала трапецію. «Зо два кабельтови до нього, не більше», — Відзначив про себе Федя. Євген Михайлович звичним рухом відкрив футляр «Зоркого».
— Дозволь мені, тату, — попросив Федя.
Батько не перечив. Поправивши за спиною рюкзак, хлопчик обережно став підкрадатися до грифа. Ось уже й скеля. Правду кажучи, зблизька гриф мав не вельми привабливий вигляд. На довгій, голій шиї трималась непомірно велика голова з хижим дзьобом. Федя націлився фотоапаратом, та гриф, мабуть, помітив хлопчика і незграбно зашкутильгав, волочачи крильми, а потім перелетів на іншу, сусідню скелю.
Стрибаючи з каменя на камінь, пробираючись через осипи, Федя подався за ним. Тепер він був особливо обережний. Але гриф, ніби кепкуючи з хлопчика, знову злетів і всівся на верховітті самотньої сосни.
«Ну стривай же, — стиснув кулаки Федя, — від мене ти не втечеш!»
Він знову став підкрадатись. Одначе клятий гриф, видно, зовсім не мав бажання позувати перед фотоапаратом. Він махнув крильми і перелетів далі — на гостроверху скелю.
Погоня затяглася. Федя пройнявся бажанням будь-що сфотографувати грифа, а той, перелітаючи з місця на місце, заводив його все далі й далі, в гірську глухомань.
Зненацька хлопчик спинився над краєм глибокої ущелини. Круті схили її вкривав густий чагарник. Подекуди виднілись чорнувато-сірі стовбури кримських сосон, на гілках стриміли великі шишки.
Різкі уривчасті звуки, схожі на гавкіт собаки, почулися збоку в чагарях. Що це? Федя насторожився, схопив під ногами суху сучкувату гілку. З собакою жарти погані.
Гавкання затихло. Хлопчик озирнувся. Навколо ні душі, і гриф кудись зник: щойно сидів на вершечку скелі, а тепер тільки порожне місце. От тобі маєш — сфотографував!
Знову гавкання, але тепер уже ззаду, за спиною, і зовсім близько, Федя різко обернувся і завмер від подиву. Оце так пощастило: недаремно забрів так далеко! Перед ним були козулі.
Вожак стада, старий козел, труснув головою і загавкав, ну, зовсім, зовсім, як собака. «Он хто, виявляється, гавкав!» — усміхнувся Федя і миттю зробив один знімок, другий, третій. Тут козел зачув небезпеку і тривожно крикнув. Усе стадо щезло в зелених хащах.
Засунувши два пальці в рота, Кудряш протяжно засвистів навздогін.
Тепер можна було й повертатись: знімки є, та ще й які! Тато буде радий… А грифа, грифа він ще встигне сфотографувати.
…Федя вже з доброї півгодини пробирався поміж камінням, і за його розрахунками давно мав вийти до скель, де лишився батько. Рюкзак за плечима ніби поважчав, хотілося, пити. А скель усе не було й не було.
Федя обдивився навкруги — якась незнайома місцевість: бурелом, суха вигоріла трава. Ні, тут він не був, це вже напевно. Хлопчик пройшов ще кроків з двісті. Перед ним простяглось круте урвище. Чудасія, та й годі! Збився з дороги і де — в Криму! Не в сибірській дрімучій тайзі, а в Кримських горах… Ну та нічого, головне — спокій і витримка.
«Спробую зорієнтуватись по сонцю, — вирішив Федя. — Коли ми вийшли до скель, сонце тоді було… А де ж воно було? Спокійно, спокійно… Ми підійшли до струмка, і сонце било мені у вічі… Ну, звичайно ж! Я ще окуляри одяг. Значить, ішли ми на схід, тобто на ост, — поправив себе хлопчик. — Де в нас зараз схід? Ага, ясно. Мені треба на норд. В дорогу, капітане Кудряш! Повний уперед!»— і Федя, насвистуючи веселу пісеньку «Капітане, капітане, усміхніться», закрокував уперед.
Він проминув бурелом і вийшов на стежку. Вона в'юнилася серед кущів шипшини, на яких червоніли вже майже стиглі ягоди. Скоро почався молоденький дубняк.
Невелика галявина — і потяглися зарості диких груш.
Неспокій знову закрався у Федине серце. Щось не туди він прямує…