Тут же, на місці, відбувся суд.
Вирок був такий:
«Той, хто зневажив вічний закон миру в день великого збору звірів і птахів, назавжди проганяється зі своєї зграї. Лис Смірре порушив цей закон, і лапа його не повинна більше ступати по нашій землі».
А для того, щоб усі знали, який злочин учинив Смірре, найстарша лисиця відкусила йому кінчик вуха.
Принижений, осоромлений, з відкушеним вухом, лис Смірре кинувся втікати, а вслід за ним лунало сердите дзявкотіння всієї лисячої зграї…
Поки звірі чинили розправу над лисом Смірре, глухарі й тетеруки продовжували свою пісню. Такий уже характер у цих лісових птахів — коли вони заводять пісню, то нічого не бачать, не чують, не розуміють.
Нарешті і самі співаки втомились і замовкли.
Тепер на майданчик вийшли олені. Це були прославлені борці.
Боролися відразу кілька пар. Олені билися лобами, роги їх перепліталися, з-під копит злітало каміння. Олені кидалися один на одного з таким бойовим грізним ревом, що всіх звірів і птахів охоплював войовничий дух. Птахи розправляли крила, звірі точили кігті. Весна пробуджувала в усіх нові сили, сили до боротьби і до життя.
Олені завершили боротьбу саме вчасно, тому що, спостерігаючи за ними, всім іншим теж хотілося показати своє уміння, і, так і дивись, свято закінчилося б загальною бійкою.
— Тепер черга журавлів! Тепер черга журавлів! — залунало над Кулабергом.
І ось на майданчику з'явилися журавлі — великі сірі птахи на довгих струнких ногах, з гнучкою шиєю, з червоним чубчиком на маленькій точеній голівці. Широко розвівши крила, журавлі то злітали, то, ледь торкнувшись землі, швидко кружляли на одній нозі. Здавалося, що на майданчику миготять не птахи, а сірі тіні. Хто навчив журавлів ковзати так легко і безшумно? Можливо, туман, що стелиться над болотами? Можливо, вольний вітер, що проноситься над землею? Або хмари, що пропливають по небу?
Усі на Кулабергу, наче заворожені, спостерігали за журавлями. Птахи тихенько піднімали й опускали крила, звірі погойдувалися зі сторони в сторону, одні — поляскували хвостами в лад журавлиному танцю, інші — нахиляли роги.
Журавлі кружляли доти, аж поки сонце сховалося за гірськими вершинами. І коли їх сірі крила злилися з сірими сутінками, вони злетіли в небо і зникли вдалині.
Свято закінчилося.
Тримаючись ближче до своїх стад і зграй, птахи і звірі квапилися покинути Кулаберг.
З
Було вже зовсім темно, коли гуси знову повернулися до стін Гліммінгенського замку.
— Сьогодні всі можуть спокійно виспатися, — сказала Акка. — Лиса Смірре можна не боятися. А завтра удосвіта — в путь.
Гуси були раді відпочинку. Підгорнувши голови під крила, вони миттю заснули. Не спав тільки Нільс.
Пізно вночі Нільс тихесенько виповз з-під Мартінового крила. Він роззирнувся на всі сторони і, переконавшись у тому, що ніхто його не бачить, швидко попрямував до замку.
У Нільса була важлива справа. Будь що він повинен побачити пугача Флімнеа. Треба випитати у пугача, де живе лісовий гном. Тоді вже Нільс розшукає його, навіть якщо лісовий гном живе на краю світу. Хай гном зажадає від нього все, що захоче. Нільс усе зробить, аби знову стати людиною!
Нільс довго бродив навколо замку, намагаючись побачити де-небудь на башті пугача Флімнеа. Але було так темно, що він не бачив навіть власної руки. Він зовсім змерз і хотів уже повертатися, аж раптом почув чиїсь голоси.
Нільс підняв голову: чотири палаючих, як розжарені вуглинки, ока пронизували темряву.
— Тепер він наче шовковий… А колись від нього життя не було, — казала одна сова другій. — Усім від нього перепадало! Скільки він гнізд зруйнував! Скільки пташенят погубив! А якось, — тут сова заговорила зовсім пошепки, — лячно навіть вимовити, що він учинив: збиткувався над лісовим гномом. Ну, гном його і зачаклував…
— Невже він ніколи не перетвориться на людину? — запитала друга сова.
— Важко йому тепер людиною стати. Адже тобі відомо, що для цього потрібно?
— Що? Що?
— Це така страшна таємниця, що я можу сказати її тобі тільки на вухо…
І Нільс побачив, як пара палаючих очей наблизилася до другої зовсім-зовсім близько.
І хоч як прислухався Нільс, він нічого не почув.
Довго ще стояв він біля стін замку, сподіваючись, що сови знову заговорять. Але сови, охоче попліткувавши, полетіли геть.
«Мабуть, мені ніколи не перетворитися на людину!” — сумно подумав Нільс і поплентався до зграї диких гусей.
