— Де ж зараз наш синочок? — важко зітхала мати. — Мабуть, голодує та мерзне, поневіряючись по дорогах… А може, хворий лежить. Чи довго дитині захворіти!..
Батько нічого не сказав. Він тільки спохмурнів і ще нижче схилився над сіткою.
— А може, його і на світі вже немає, — знову забідкалася мати і крадькома витерла очі кінцем свого плетива.
«Та я живий! Я тут!» — ледь не вигукнув Нільс і сам витер рукавом сльози.
— Ти вже таке вигадаєш! — сердито одказав батько. — Почекай, повернеться наш синочок! Ми ще з ним порибалимо.
Але мати тільки схлипнула у відповідь.
— Де там повернеться! Якщо і живий, все одно додому не прийде… — говорила вона крізь сльози. — Скільки разів тебе просила: не карай ти його. Адже малий він та упертий — що з нього візьмеш? А ти, ледь що, відразу за ременя. От він і втік.
— Отакої, а сама ти його хіба мало лаяла?
— Та я легесенько, з любові…
— А я що, не з любові? Тільки ось одне невтямки — невже він Мартіна із собою узяв? Коли б собаку — це ще зрозуміло. Собака — друг людини. А тут гусак якийсь! Гусак людині не товариш.
— Як це не товариш? Ще й який товариш! — вигукнув Нільс і швидко затулив долонею рота.
— Хто це там пищить? — сказала мати, озираючись. — Миші, чи що? Прямо біда з ними, все зерно в підвалі перепсують. Ну ж бо, котище! Годі тобі маніжитися, рушай на лови!
Кіт позіхнув, потягнувся і ліниво почеберяв до дверей. Він повів носом управо, потім уліво. Ні! Мишачим духом не пахне.
А Нільс тим часом ні живий ні мертвий стояв за цебром з водою. Він боявся поворухнутися, боявся дихнути.
А що, коли кіт і справді сприйме його за мишу? І Нільс відразу уявив собі, як кіт кидається на нього, хапає і тягне в зубах до матері.
У нього аж піт на лобі виступив від страху та сорому.
Але кіт, не виявивши нічого підозрілого, загрозливо нявкнув у темряву і повернувся на місце.
Нільс переждав якусь мить, потім тихесенько вибрався зі свого сховку і поволі побрів по двору.
Біля пташника стояло старе корито, з якого мати завжди годувала курей і гусей. Гусенятка обступили корито з усіх боків і жадібно підбирали залишені на дні зернятка.
— Це зерно ячмінне, — пояснював Мартін своїм дітям. — Таке зерно домашні гуси клюють щодня.
— Дуже смачне зерно, — сказав Юксі. — Може, залишимося і будемо домашніми гусьми!
Тут до них підійшов Нільс.
— Що ж, Мартіне, мені пора йти, — сумно сказав він. — А ти, якщо хочеш, залишайся.
— Ні, — сказав Мартін, — я тебе не покину. З тобою я б залишився, а так — це не діло… Ну, полетіли! — скомандував він гусеняткам.
— Не хочу нікуди летіти, — запищав Юксі. — Хочу тут жити! Набридло мені все літати та літати.
— Якщо батько велить тобі летіти, то треба летіти, — строго сказав Нільс.
— Атож, легко тобі базікати, — знову запищав Юксі. — Сидиш собі на батьковій шиї і пальцем не поведеш. Спробував би сам політати! Ех, якби я став таким же маленьким, як ти! Мене б тоді теж усі на спині носили. От було б добре!
— Дурненький! — сказав Нільс. — Невже ти, Юксі, й справді хочеш бути маленьким?
— А що ж тут такого? — відповів Юксі. — Про маленьких усі піклуються, маленьких нічого не змушують робити… — Гусеня уперто тупнуло лапкою і запищало щосили: — Хочу бути маленьким! Хочу бути маленьким! Хочу бути таким, як Нільс!
— От клопіт із цим Юксі! — сказав Мартін. — Недаремно кажуть — нема роду без вироду. Провчити б його, залишити б назавжди маленьким!..
— То й що, я б не заплакав, — пиндючився Юксі.
«То ось ти який! — подумав Нільс. — Тоді й жаліти тебе нічого!»
І Нільс повільно проказав уголос:
І що ж! Щойно Нільс промовив останнє слово, Юксі ніби стиснувся в грудочку. Він став не більшим за горобця! Таким він був, коли лише вилупився з яйця!
Юксі здивовано озирався довкола. Він не розумів, що це з ним скоїлося.
А Мартін із Мартою заґелґотали, залопотіли крильми, забігали по двору.
«Напевно, вони злякалися за Юксі, — подумав Нільс. — А чому вони самі теж стали неначе меншими?»
— Мартіне! Чуєш, Мартіне! — позвав Нільс свого друга. Але Мартін шарахнувся в сторону, а за ним — Марта і всі гусенята.
Цієї миті хлопнули двері, і з дому з ліхтарем у руках вибігла мати.
