- Азимуте," - кажу я штурмановi, - досить тобi натоптуватися. Перед важкою фiзичною працею це шкiдливо! - i далi знайомлю його iз своум задумом.
Бачили б ви, як вiн зрадiв!
- Капiтане, з вами хоч на край Всесвiту!
Отож перев'язав я штурмана мiцною линвою, щоб не загубити його у космiчнiй безоднi, а вiн уперся ногами у порiжок правобортового отвору i щосили вiдштовхнувся. I, знасте, коробка посунулася до комети. Пiдтягнув я його линвою назад, i вiн знову вiдштовхнувся, i ми знову зрушили.
Нараз я з жахом уздрiв, що комета почала нас потроху випереджати. Час гаяти не можна. Я блискавично пiдрахував подумки i переконався, що коли ми чекатимемо наслiдку Азимутовоу штовханини, то комету навiть за хвiст не впiймасмо.
Отодi, нi секунди не вагаючись, я наважився на вiдчайдушний крок, певнiше - на вiдчайдушний стрибок.
Я надiйним морським вузлом прив'язав до арматури коробки линву, на якiй тримався Азимут, iншою линвою оперезався сам, видряпався на нiс коробки, прицiлився i героучно стрибнув просто на голову кометi.
Спершу це уу приголомшило. Але потiм чого вона тiльки не виробляла! Рвонула так, що на кiлька десятирiч випередила саме свiтло, а потiм почала так вибрикувати, наче хтось уу перед тим приперчив.
А я нiчого, тримався за гриву мертвим хапком. I ще коробку за плечима тягну, за якою на буксирi безпорадно телiпасться мiй Азимут.
Але зрештою вибрики комети менi набридли. Я пригадав, як у нас укоськують диких необ'ужджених коней, i вирiшив дiяти за цим земним трафаретом. Все одно, думаю, у мосму становищi нiчого не надумасш. Словом, зняв я капелюха i накрив ним кометi око. I що ви гадасте? Вона вмить стала така тиха, сумирна i слухняна, наче все життя в ракетному запрягу ходила.
А далi все вже було просто. Ми з Азимутом спритно загнуздали комету, я вiдгвинтив вiд коробки антену, щоб про всяк випадок мати батiг, i полетiли ми до Сонячноу системи - тiльки зоряна курява здiйнялася. Куди там стародавнiм вiзникам!
- Агей, баский!
Азимут у три пальцi свистить, антена лунко ляскас, а душа радiс...
Тим часом на Землi усi астрономи переполошилися. Помiтили-таки у своу небеснi окуляри, що якась комета нi сiло нi впало звернула з свого вiковiчного шляху i невблаганно прямус просто до Землi.
Звичайно, газетярi здiйняли бучу, всiх наполохали, почали науково-фантастичнi жахи писати про зiткнення Землi з кометою. Такого переляку не було навiть 1910 року, коли наша планета пройшла крiзь розкiшний хвiст комети Галлея. I 1927 року менше панiкували, а тодi Земля майже впритул (якщо дивитися в астрономiчному масштабi) пройшла повз комету Понса-Вiннеке.
А я навiть не можу людство заспокоути, бо геть усi дроти, навiть вiд передавача, пiшли на вуздечку. Ще й з антени, як ви знасте, я змайстрував собi батiг.
- Що робити, Азимуте? - питаю я свого вiрного штурмана.
- А що тут удiсш? - цiлком слушно вiдповiдас вiн. - Розстрiляс нас людство термоядерними босголовками...
- Не журися, хлопче, - обiцяю я йому, хоч сам у цю обiцянку анiтрохи не вiрю, - якусь сигналiзацiю знайдемоу
- Тiльки i залишилося тiсу сигналiзацiу, - зiтхав вiн, - що пiдморгувати один одному...
Що тiльки з людиною робить розпач! Таж Азимут знайшов правильне рiшення, але навiть не звернув на нього уваги. Якби не моя пильнiсть, вiд нас не залишилося б i пороху.
Тiльки-но Азимут мовив про сдину нашу сигналiзацiю, як я пригадав вогненне око комети. А його ж добре у телескопи видно! Я негайно вилiз кометi на голову i почав то загулювати, то вiдгулювати уй гаряче око. Крапка-тире, тире-крапка... Словом, усiм вiдомою морзянкою я вибив таку депешу:
"Люди, заспокойтеся! Це я - капiтан Небреха. А комету япоставлю на постiйну орбiту навколо Землi. Вона мене слухасться".
Так от. Жаль, ви не бачили того фесричного видовища у небi, коли комету виведено на постiйну орбiту i зроблено другим природним супутником Землi, уу рiзноколiрний хвiст укрив усе небо! Щоночi на землю падали зорянi дощi! Та що там дощi - водоспади! В жоднiй краунi не було такоу людини, яка б не милувалася на це фантастичне видовисько.
А ми з Азимутом те тiльки й робили, що давали iнтерв'ю i досхочу фотографувалися в газети та журнали...
Капiтан Небреха замовк, замрiяно дивлячись на темно-синс вечорове небо, на якому де-не-де вже зайнялися далекi зiрки. Люлька у нього давно згасла, але вiн уперше, як ми познайомилися, забув уу витрусити.
- На жаль, усi цi розкошi недовго прикрашали небо, - сумовито зiтхнув капiтан. - I, знасте, комета сама була в усьому винна. уй, бачте, так сподобалася загальна пошанiвка, що вона блокувала своуми силовими полями всi телесупутники i транслювала на екрани лише свос кольорове зображення. Хоч яку програму ввiмкнеш, скрiзь бачиш кометуу Тиждень це свавiлля терпiли. А потiм розлюченi телеглядачi запропонували урядовi розкремсати бiдолашну комету на сувенiри. Один такий уламок ви й бачили в мене...
Капiтан Небреха пiдвiвся i, кульгаючи, зарипiв на протезi до вiдерця з фарбою.
- А тасмниця походження пiвнiчного сяйва? - нагадав я йому. - А загадкова поява Мiсяця?
Капiтан вмочив у фарбу квачика i спокiйно вiдповiв:
- А хiба ви самi не здогадалися? Мiсяць - це якась приблудна гiгантська комета, що несподiвано потрапила у сферу тяжiння Землi, а пiвнiчне сяйво залишки уу веселчастого хвоста. У часи мосу комети це було настiльки очевидно, що правильних наукових гiпотез доходили навiть дiти... I хочу вам порадити. Час ви масте, то удьте на далеку пiвнiч. Там побачите незабутнс видовище - сяйво хвоста комети. I скажу вам, не перебiльшуючи, пiсля мосу комети воно стало ще яскравiше: хвости, певне, з'сдналися...
7. ШТУЧНЕ ОКО МАГIСТРА КIМIХЛИ
- Як ви гадасте, звiдки у мене взялося оце штучне око? - капiтан Небреха пiдкинув на долонi розфарбовану скляну кульку.
"Справдi, звiдки воно? - подумав я. - Невже капiтан натякас на мене?" I аж похолов вiд тiсу думки.
Ось чому я гаряче запевнив мiжзоряного вовка:
- Клянуся, це не- я пiдкинув. Хiба ж я дозволю собi засмiчувати вашу знамениту колекцiю сувенiрiв? - i з докором докинув: - Я ж не бешкетник, а науковець...
- А я вас i не звинувачую, - заспокоув мене капiтан. - Я просто питаю, чи не знасте ви часом, звiдки воно взялося?