Берджер усе своє життя думав про зорове сприйняття. Ось опис того, як герой твору, лежачи на траві, дивиться на дерево, – він був опублікований в есе 1960 року, коли авторові було тридцять чотири роки: «Зображення візерунків, які утворює листя, на якусь мить залишається в уяві, перед тим як зникнути; його викарбувано на твоїй сітківці, але в темно-червоному кольорі найтемнішого рододендрону. Коли ти знову розплющуєш очі, світло здається настільки блискучим, наче воно хвилями накочує на тебе і розбивається».[22] А це уривок з есе, опублікованого в збірці «Про погляд» 1980 року: «Поле рівне, як полиця, зелене, розташоване зовсім близько, трава на ньому ще невисока; під блакитним куполом неба, крізь який жовтий утворює чистий відтінок зеленого, колір поверхні морської води».[23] 1972 року він співпрацював із чотирма іншими авторами – Свеном Блумбергом, Крісом Фоксом, Майклом Діббом і Річардом Холлісом – над книгою нового типу, унікальним поєднанням літератури та візуального мистецтва, під назвою «Способи бачення». Метою Берджера було заохотити читачів по-новому подивитися на зорові образи, що оточують нас, – це новаторський твір, який змінює уявлення про мистецтвознавство.
На моєму примірнику книги Берджера «Катаракта» на звороті надруковано відому сентенцію Вільяма Блейка: «Якби двері сприйняття були чисті, усе постало б перед людиною таким, як воно є, – нескінченним».[24] Одна з перших змін, яку помічає автор після операції, – новизна всього, відчуття «першості» навколишнього світу, наче всі його поверхні окропили світлом. Друге, на що звертає увагу автор, – скільки навколо синього, навіть у таких кольорах, як пурпуровий, сірий і зелений, – раніше через потьмянілості в кришталику він був викривлений. Ця блакить відновлює його відчуття відстані, «немов небо пригадує свої зустрічі з іншими барвами Землі». Разом із кілометрами подовжуються сантиметри. Так, як риба почувається у своїй стихії у воді, так і людина, на думку Берджера, живе серед світла. Він порівнює катаракти із забудькуватістю, а їхнє видалення описує як «відродження зору», що повертає його до тих кольорів, які він вивчав у дитинстві. Білий колір вражає його своєю чистотою, чорний колір здається важчим, їхня природа відновлюється через освячення світлом.
Текст есе Берджера супроводжують малюнки турецького ілюстратора Сельчука Деміреля. На передостанній сторінці зображено закохану пару, яка стоїть, обнявшись за плечі, і дивиться на нічне небо, при цьому вища постать вказує рукою на якусь зорю чи планету. Проте голови обох постатей зображені у вигляді очних яблук, як і небесні тіла в них над головами, – Сонце і зорі, які створюють світло, перетворились на органи, які його сприймають. Як і величні кулі з книги Борхеса, вони вдивляються в постаті на Землі, в глиб космосу або навіть вперед на нескінченні обсяги поки що не вивченої нами літератури.
Однієї весни Джон Берджер запросив мене у свій будинок у Франції. Я мав намір запитати в нього про книгу «Щаслива людина – розповідь сільського лікаря», яку він написав у 1960-х роках, і про його унікальні погляди на зорове сприйняття. Під час зустрічі ми говорили про світло й темряву, зір і сліпоту й про те, як Берджер відчував, що неможливість бачити водночас звільнила і ув’язнила його.
Він згадав про епізод із книги «Ми зустрінемося тут», у якому йдеться про його відвідини могили Борхеса в Женеві. Борхеса підлітком привіз у Женеву батько, захоплений славою місцевих офтальмологів. Це був 1914 рік, Європу охопила війна, і сім’я Борхесів опинилась у пастці. Молодший Борхес полюбив це місто і, згідно з історією, яку описує Берджер, втратив там цноту з повією (у нього були підозри, що його батько теж був її клієнтом). 1986 року він повернувся в Женеву, щоб померти там. У цій останній подорожі його супроводжувала Марія Кодама, з якою він нещодавно одружився і яка була однією із тих молодих жінок, що водили його за руку й допомагали переміщатися лабіринтами Національної бібліотеки в Буенос-Айресі.
Надгробний камінь, відвідати який приїхав Берджер, обрала Кодама. На ньому був глибоко викарбуваний рядок з англо-саксонської поеми «Битва при Молдоні»: And Ne Forhtedon Na – «Не бійся». Над текстом зображено такий же рельєф, як на могилі на Ліндісфарні, – скандинавські воїни, які пливуть на кораблях. На іншому боці викарбувано фразу староскандинавською мовою з однієї з найулюбленіших саг подружжя – «Саги про Вольсунга», яку вони разом переклали: «Він бере меча Грема й кладе його оголеним між ними».
22
John Berger, ‘Who is an Artist?’, in Permanent Red: Essays in Seeing (London: Methuen, 1960), p. 20.
23
John Berger, ‘Field’, in About Looking (London: Writers and Readers Cooperative, 1980) p. 192.
24
Олдес Хакслі використав цю фразу в книзі «Двері сприйняття». Назва повісті «Без очей у Газі» походить від п’єси Мілтона «Самсон-борець», написаної через двадцять років після того, як Мілтон втратив зір.