Прийшовши на могилу, Берджер помітив, що вона прикрашена не квітами, а рослиною в плетеній корзині, у якій він впізнав самшит. «У селах у Верхній Савойї, – пояснює автор у книзі, – гілочки цього куща вмочують у свячену воду й окроплюють ними тіло близької людини на смертному ложі, прощаючись із нею».
Уклонившись могилі видатного письменника, Берджер усвідомив, що немає квітів або рослин, які можна було б там залишити, натомість він зачитав вірш Борхеса про квітку: «Трояндо вічна, близька і безмежна, якою Бог утішить зір мій після смерті». Борхес знав і про світло, і про темряву, про сліпоту і про зір, а також про те, що зв’язок із безмежжям ми підтримуємо не лише за допомогою очей.
4. Обличчя: красивий параліч
Він бачить красу людського обличчя й шукає причину цієї краси, яка має бути ще прекраснішою.
Коли я вивчав анатомію обличчя в медичній школі, більшість тіл, розтин яких ми проводили, належали літнім чоловікам з товстою шкірою, жорсткість якої посилювала щетина. Навіть якщо їхні обличчя були твердими як камінь, м’язи під шкірою залишалися тендітними: тонкі листи лососевого кольору, які перетинали маслянисту підшкірну клітковину. Показувати м’язи, які відповідають за вираз обличчя, потрібно було дуже обережно: одного необережного дотику скальпелем було достатньо, щоб вони відпали разом зі шкірою.
Між тілами існували індивідуальні відмінності. Хоча після смерті вирази їхніх облич були розслаблені, розвиток лицьових м’язів містив певну інформацію про їхнє ставлення до життя. Найбільше різнились великі (zygomaticus major) і малі (zygomaticus minor) виличні м’язи, які розтягують краї рота під час посмішки. Іноді вони були товстими й чіткими, що вказувало на життя, сповнене сміху. В інших випадках виличні м’язи атрофувалися до розміру маленьких слабких мотузків – це могло бути результатом тривалого нещасливого періоду. Часом одна зі сторін була добре розвиненою, а інша – ні, це було ознакою перенесеного інсульту або, можливо, паралічу Белла, коли внаслідок пошкодження нерва було паралізовано лише половину обличчя.
Інші м’язи також могли дещо розповісти про характер людини за життя: надзвичайно розвинений м’яз, який зморщує брови (corrugator supercilli), вказував на постійно розлючений вираз обличчя і насуплені брови (англійське слово supercilious – «презирливий» – походить від цієї назви). М’яз, який піднімає верхню губу і крило носа (levator labii superioris alaeque nasi – незвично довга назва для такого маленького м’яза), – відповідно до своєї назви, обумовлює дратівливий вираз обличчя, піднімаючи верхню губу й крило ніздрі. Концентричні волокна колових м’язів ока (orbicularis oculi), розташовані навколо очей як кільця Сатурна, потрібні не лише для того, щоб захищати поверхню ока за допомогою кліпання, – коли ми напружуємо їх сильніше, вони допомагають нам мружитися від сонця. Також вони беруть участь в утворенні «гусячих лапок» діагонально від повік. Через відмінності в роботі цих м’язів деякі люди можуть кліпати обома очима, а інші – тільки одним. М’язи чола (frontalis) піднімають брови, виражаючи жах або тривогу, і спричиняють «борозни» на лобі. Колові м’язи рота (orbicularis oris) згортають губи в трубочку для поцілунку, а депресори кутів рота (depressor anguli oris), розташовані з обох боків рота, розтягують його в незадоволену гримасу. Іноді мені траплялись тіла, у яких м’язи, відповідальні за насуплений вираз обличчя, були розвинені до страхітливих розмірів.
Згодом, коли я працював лаборантом в анатомічному театрі, моїм завданням було показувати ці м’язи, щоб допомогти студентам зрозуміти, як інсульт або параліч впливає на обличчя, а також підготувати їх до введення ін’єкцій ботоксу та операцій із підтягнення й реконструкції обличчя. Загалом, я, напевно, здійснив розтин двадцяти-тридцяти облич, але не втратив відчуття привілейованості свого становища. Демонстрування кожного шару обличчя ставало поступовим одкровенням, подорожжю від шкіри, тісно пов’язаної з життям, до черепа, який є символом смерті. Делікатність м’язів обличчя вимагала від мене обережності та поваги.
Наприкінці XV століття Леонардо да Вінчі, позашлюбний син флорентійського адвоката, жив у Мілані та, ймовірно, вивчав вираз обличчя ретельніше, ніж будь-хто до нього і мало хто після. Його креслення м’язів обличчя нікому не вдавалося перевершити протягом століть. Як художник і кресляр він дотримувався принципу точності відображення і розумів, що для того, аби його портрети були якомога майстернішими, потрібно вивчити принцип роботи цих м’язів. Крім того, да Вінчі вважав, що м’язи безпосередньо спілкуються з душею й що завдяки уважному ставленню до тіла можна дізнатися, як влаштована душа: «Суглоб підпорядковується нерву, а нерв – м’язові, м’яз – сухожиллю, сухожилля – Розуму. А Розум – це вмістилище душі».[25]
25
‘La giuntura delli ossi obbediscie al nervo, e’l nervo al muscolo, e’l muscolo alla corda, e la corda al senso comune, e’l senso comune è sedia dell’anima’, Leonardo W. 19010r, quoted after Richter Literary Works § 838.