Зайшовши в ліс, він попрямував до якнайглибшої хащі, і став там чекати, поки вуха призвичаяться до звуків, що їх видавали комахи й птаство, до шурхоту вітру в безлистих кронах. Він знав, що тут хтось може за ним крадькома стежити, і тому мало не цілу годину вдавав, ніби милується природою та байдикує.
Упевнившись, що той, хто міг так ревно стежити за ним, тепер уже подався геть, не довідавшись нічого такого, про що можна було б розповісти сусідам, чужоземець викопав ямку біля підніжжя скелястого валуна, що своєю формою нагадував літеру «У», і заховав там один із зливків. Піднявся схилом ще трохи, ще з годину просидів, удаючи, ніби цілковито занурений у споглядання природи, і побачив ще один валун — цей був схожий на орла. Він викопав ще одну яму й поклав туди решту десять зливків.
Першою, кого побачив він на зворотному шляху до Віскоса, була дівчина, що сиділа з книгою на березі одного з тих численних струмків, що на якийсь час утворюються в тутешніх краях від танення льодовиків. Відчувши його присутність, вона підвела очі, але одразу ж знову занурилася в читання: матінка її, поза всяким сумнівом, свого часу упевнила доньку, що з незнайомцями заводити розмову не варто.
Однак чому б незнайомцям, яких доля занесла до чужої країни, не спробувати завести дружбу з місцевими жителями? У них є на це право, і тому він, підійшовши ближче, сказав:
— Доброго дня. Припікає ниньки не по-осінньому.
Дівчина мовчки кивнула.
— Мені хотілося б дещо тобі показати, — не вгавав він.
Дівчина, як людина вихована, відклала книгу вбік, простягла йому руку й представилася:
— Мене звуть Шанталь. Вечорами я працюю в шинку того готелю, де ви зупинилися. Я ще подивувалася, що ви не стали вечеряти, адже готель має прибуток не лише від здачі номерів, але й з усього, що споживають постояльці. Ви — Карлос, приїхали з Аргентини, мешкаєте на вулиці Колумбії, все місто вже про це знає, бо той, хто приїжджає до нас не в мисливський сезон, так чи інакше опиняється в центрі загальної уваги. Років п’ятдесяти, волосся з сивиною, погляд людини, що встигла пожити й багато побачити. А щодо вашого запрошення… Дякую, звісно, але всі околиці Віскоса я знаю як своїх п’ять пальців, тому, швидше за все, це мені слід би було показати вам таке, чого ви ще ніколи не бачили. Та ви, певно, дуже зайняті.
— Мені 52 роки, і звуть мене не Карлосом, і все, що написано в реєстраційній картці, — неправда.
Шанталь розгубилася, не знаючи, що на це відповісти. А чужоземець продовжував:
— І показати я тобі прагну зовсім не місцеві краєвиди, а таке, чого ти не бачила ніколи у своєму житті.
Шанталь не раз читала про те, як дівчата йшли з незнайомцями до лісової глушини, а потім їх більше ніхто ніколи не бачив. На якусь мить охопив її жах, але тієї ж миті він зник, поступившись місцем жазі пригод. Хай там що, а ця людина ні на що зле просто не зважиться, — вона ж щойно сказала йому, що весь Віскос знає про нього, нехай навіть відомості, які він залишив про себе, не відповідають дійсності.
— А хто ви такий? — запитала вона. — Якщо тепер ви сказали мені правду, то я можу повідомити в поліцію, що ви не той, за кого себе видаєте. Хіба вам це не відомо?
— Обіцяю відповісти на всі твої запитання, але спочатку ходімо зі мною. Це недалеко — хвилин із п’ять ходьби.
Глибоко зітхнувши, Шанталь закрила книгу, і відчула, як острах у її душі перетворюється на захопливе очікування якогось дива. Затим підвелася й мовчки покрокувала слідом за незнайомцем, не сумніваючись, втім, що чекатиме на неї чергове розчарування: таке вже траплялося, — щоразу все починалося з багатообіцяючої зустрічі, та незабаром перетворювалося на нездійсненну мрію про кохання.
Чужинець тим часом підвів її до валуна, що нагадував літеру «У», вказав Шанталь на горбок свіжоскопаної землі й попрохав, аби дівчина подивилася, що там зарите.
— Замащуся, — сказала Шанталь. — Руки забрудню й сукню.
Чужинець підібрав із долу гілляку, зламав її й простягнув Шанталь. Та здивувалася, однак вирішила мовчки робити все, що той попросить, і заходилася копати.
Хвилин через п’ять перед нею опинився жовтавий, весь у грудках налиплої землі брусок.
— Схоже на золото, — сказала вона.
— Це і є золото. Моє золото. Зроби ласку, закопай його.
Шанталь послухалася. Чужинець підвів її до іншої схованки. Вона знову заходилася розкопувати землю, і цього разу була вражена — такої кількості золота вона зроду не бачила!