У Саллівена після виставки справи йшли не дуже добре. Протягом першого року післявиставкової депресії фірма Адлера й Саллівена отримала лише два замовлення, а 1895 року — жодного. У липні 1895 року Адлер пішов із фірми. Саллівенові було тридцять вісім років, він не був здатний підтримувати ті зв’язки, які могли б дати потім йому достатньо нових замовлень, які б його забезпечували. Він був індивідуалістом і людиною інтелектуально зверхньою. Коли колега-архітектор спитав Саллівена, як йому покращити свій проект, той відповів: «Коли б я вам сказав, то ви б навіть не зрозуміли, про що я кажу».
Його практика не вдавалася, і Саллівен мусив залишити свій кабінет в «Аудиторіумі» і продати свої будинки. Він почав сильно пити та вживати психотропні препарати — броміди. За період між 1895 і 1922 роками Саллівен збудував лише двадцять п’ять споруд — приблизно по одній на рік. Час від часу він ходив до Бьорнема по гроші, хоча й не зовсім зрозуміло, чи він намагався їх позичати, чи продавав Бьорнемові предмети мистецтва з власної колекції. У щоденнику Бьорнема від 1911 року згадується: «Завітав Луїс Саллівен, хотів ще грошей Д. Х. Б.». Того самого року Саллівен написав на низці малюнків: «Деніелу Х. Бьорнемові, з найкращими побажаннями від його друга Луїса Г. Саллівена».
Але Саллівен пересипав свою автобіографію 1924 року перебільшеними звинуваченнями на адресу Бьорнема та впливу виставки на маси людей, які заходили у її браму. Класицизм Білого міста залишив такий глибокий слід, стверджував Саллівен, що прирік Америку на ще півстоліття наслідування. Ярмарок був «заразою», «вірусом», формою «прогресуючого церебрального менінгіту». На його думку, наслідки цього явища були фатальними. «Ось так Архітектура померла на землі вільних і в оселі мужніх — на землі, яка проголошує свою палку демократію, винахідливість і кмітливість, унікальне дерзання, підприємливість і поступ».
Невисока думка Саллівена про Бьорнема й виставку могла бути врівноважена хіба що надзвичайно високою думкою про власну особу та свою роль, яку він вбачав у тому, щоб принести в архітектуру щось свіже й суто американське. Френк Ллойд Райт підняв прапор Саллівена. Саллівен звільнив його 1893 року, але пізніше Райт і Саллівен потоваришували. У міру того, як сходила академічна зірка Райта, сходила й зірка Саллівена. А от Бьорнем упав з небес. Серед архітектурних критиків та істориків стало гарним тоном вважати, що Бьорнем у своїй ненадійності й рабському потуранні бажанню класики дійсно вбив американську архітектуру.
Але ця думка є занадто примітивною, як нещодавно визнали деякі історики й архітектурні критики. Виставка розбудила в Америки бажання краси й сама собою стала необхідним явищем, яке сформувало таких людей, як Френк Ллойд Райт і Людвіґ ван дер Рое.
Особисто для Бьорнема виставка стала надзвичайним тріумфом. Завдяки їй він виконав обіцянку, дану колись батькам, і став найбільшим архітектором в Америці. Під час ярмарку також відбулася подія, значущість якої для Бьорнема пройшла повз його найближчих друзів: і Гарвардський, і Єльський університети надали йому ступінь почесного магістра, визнаючи його заслугу в будівництві виставки. Обидві церемонії відбувалися в один день. Він прибув на гарвардську. Для нього це визнання було формою розплати. Те, що він колись не зміг вступити до обох університетів — заперечення «правильного початку» для нього, — переслідувало Бьорнема все життя. Навіть через багато років після отримання тих відзнак, намагаючись вплинути на Гарвард, щоб на навчання умовно взяли його сина Деніела, який на вступних іспитах зірок з неба не хапав, Бьорнем писав: «Йому потрібно знати, що він — переможець, а щойно він про це знатиме, то покаже себе вповні, як колись зміг і я. Для мене одне з найтяжчих розчарувань у житті стало те, що хтось не підтримав мене тоді в Кембриджі… і не пояснив відповідальним особам, що я можу».
Бьорнем показав себе в Чикаго у найважчій праці. Живуче уявлення про те, що більше для краси виставки зробив Джон Рут, його дратувало. «Те, що було зроблено до моменту його смерті, — то був легкий натяк на план, — стверджував він. — Враження щодо його ролі поступово вибудовувалося кількома людьми, близькими друзями й здебільшого жінками, які, природним чином, коли виставка виявилася прекрасною, бажали сильніше пов’язувати свою пам’ять [61] із нею».
Смерть Рута стала важким ударом для Бьорнема, але й дала йому свободу стати ширшим, кращим архітектором. «Багато хто ставив питання, чи є втрата містера Рута непоправною», — писав Джеймс Еллсворт у листі до біографа Бьорнема Чарльза Мура. Еллсворт зробив висновок, що смерть Рута «пробудила в містері Бьорнемі такі якості, які в іншому разі не розвинулися б, принаймні так швидко, якби містер Рут залишився живий». Поширена думка завжди полягала в тому, що Бьорнем вів справи фірми, а Рут малював усі проекти. Бьорнем «більшою чи меншою мірою покладався» на мистецький талант Рута, стверджував Еллсворт, але й додавав, що після смерті Рута «ніякої подібної думки не виникало… навіть з його дій не було помітно, що колись він працював із партнером чи не завжди діяв в обох напрямках».