Голмс увійшов до крамниці й побачив там літню жінку — місіс Голтон. Її вразливість він відчув моментально, як інший чоловік відчуває легкий дух жіночих парфумів. Він назвався лікарем і фармацевтом із ліцензією, спитав хазяйку, чи не потрібна допомога в крамниці. Говорив він негучно, часто всміхався і не зводив із неї свого щирого синього погляду.
Він добре вмів вести розмову, і невдовзі вона відкрила йому свою найглибшу журбу. Її чоловік у квартирі над аптекою помирає від раку. Вона зізналася, що вести справи в крамниці, одночасно доглядаючи його, їй дедалі важче.
Голмс слухав це, і в його очах з’явилася сльоза. Він лагідно торкнувся її руки. Він сказав, що міг би полегшити її тягар. Понад те, він міг би перетворити аптеку на квітуче підприємство й обійти сусідніх конкурентів.
Його очі були ясні та сині. Вона сказала, що має обговорити це з чоловіком.
Хазяйка пішла нагору. Стояла спека. На підвіконні дрімали мухи. Надворі через перехрестя проїхав черговий потяг. Кіптява й дим брудною хмарою пролетіли понад вікно. Вона поговорить зі своїм чоловіком, але той помирає, і головною управителькою аптеки бути жінці, тож вирішуватиме вона.
Від самої думки про молодого лікаря їй стало так добре на серці, як давно не бувало.
Голмс і раніше бував у Чикаго, але тільки наїздами. Місто його вразило, зізнається він пізніше — і це дивно, бо зазвичай його нічого не дивувало й не зворушувало. Люди й події привертали його увагу десь так, як рухомі предмети привертають увагу амфібії: спочатку автоматичне оцінювання відстані, потім підрахунок цінності, а відтак — рішення діяти чи не ворушитися. Коли він урешті надумав переїхати до Чикаго, то ще називався власним іменем — Герман Вебстер Маджетт.
Як і в багатьох людей, першим його чуттєвим враженням від міста був фантастичний сморід, який міцно тримався навколо: гарячий вітер із духом розкладання і паленої шерсті. «Стихійний запах, — писав Ептон Сінклер, — сирий і грубий, він був насичений майже до нудоти, потужний і чуттєвий». У багатьох людей цей запах викликав огиду. Ті нечисленні особи, яких він наснажував, зайшли в його «річку смерті» (вислів Сінклера) і намили з неї чимало золота. Виникає спокуса уявити, що вся ця кров і смерть дали Маджеттові почуватися на своєму місці, але більш реалістичним припущенням буде вважати, що в цьому запаху він відчув, що опинився там, де дозволено більше, ніж у Джилмантонській академії (штат Нью-Гемпшир), у містечку, де він народився і проплив через дитинство маленьким, химерним і надзвичайно розумним хлопчиком і де внаслідок цього, через жорстоку вигадку однолітків, сам став жертвою.
Спогади про цей епізод не полишали його все життя. Йому п’ять років, на ньому його перший хлоп’ячий костюм, батьки послали його вчитися до сільської школи. «Щодня я мусив проходити повз кабінет сільського лікаря, двері до якого зрідка замикались, а то й узагалі весь час були відчинені, — писав він пізніше в мемуарах. — Частково через те, що він у мене викликав думки про ті нудотні мікстури, які становили жах мого дитинства (адже це відбувалося до часу дитячих ліків), а частково через туманні чутки про те, що там усередині, це місце викликало в мене особливу відразу».
У ті часи кабінет лікаря справді міг бути страшним місцем. Усі лікарі в певному сенсі слова були аматорами. Найкращі з них купували трупи для дослідження. Вони без питань платили готівкою і зберігали особливо цікаві частини нутрощів небіжчиків заспиртованими у великих у великих скляних посудинах. У кабінеті для кращого анатомічного орієнтування висіли скелети; деякі при цьому ще й були в ролі витворів мистецтва — настільки вони були детально й точно зібрані: кожна вибілена кісточка акуратно чіплялася до сусідньої на мідному дроті, череп по-панібратському шкірився — здавалося, кістяк, торохтячи, ось-ось побіжить через вулицю на трамвай.
Двоє старших дітей дізналися про страх Маджетта й одного разу затягли хлопця, який «кричав і виривався», до кабінету лікаря. «Вони не відпустили мене, — писав Маджетт, — доки не поставили лице в лице до одного з тих усміхнених скелетів, який витяг руки так, ніби готовий мене схопити».
«Це був злий і небезпечний учинок із дитиною такого ніжного віку та слабкого здоров’я, — писав він, — однак він, як виявилося, героїчно вилікував мене: склалося так, що мої страхи повністю минули, поступившись місцем великій допитливості, а потім бажанню вчитися, що з роками призвело до того, що я обрав за свою професію медицину».