— Так, — ствердив Бонне, — колосальні проценти, які наживають спекулянти опіумом. Простий розрахунок: в Китаї за кілограм сировини платять лише шістдесят доларів, а у Гонконзі вже п'ятсот. В Європі після переробки в таємних лабораторіях кілограм героїну оцінюється приблизно в п'ять тисяч доларів. І так до тридцяти п'яти тисяч в Америці.
— Справді пекельний бізнес! — зауважив Сергій, який з цікавістю слухав розповідь Бонне. — І навряд чи колись вам вдасться прикрити його.
— Чому ж, — не погодився комісар, — щороку ми конфісковуємо тонни опіуму, багато морфію, героїну, маріхуани… У нас є колосальні зрушення!
— А гангстерські корпорації не складають зброю. Гра варта свічок…
— Звичайно, — погодився Бонне, — і тоді, в цій історії з верблюдами, спекулянтам опіумом вдалося на деякий час перехитрити нас. Ми просвічували верблюдів і були спокійні, а кляті тварини знову несли в своїх шлунках сотні кілограмів наркотиків. Тільки тепер — у м'яких каучукових кулях. Поки хтось не додумався давати верблюдам проносне.
— Дотепно, — оцінив Сергій. — Але ж це не вихід із становища. Поки існуватиме попит на наркотики, вам нічого не вдіяти. У нас нема наркоманів, і цим все сказано.
— Зараз ви твердитимете, що вашій молоді не потрібні наркотичні марення й забуття, — відрізав Бонне. — Про це я читав у газетах і, слово честі, радий за вас. Але чим ви можете пояснити, що один з шляхів, яким транспортується в Європу опіум, пролягає через соціалістичну Югославію?
— Напевно, неуважністю тамтешніх митників.
— І, можливо, попитом на героїн, — підморгнув Бонне. — А соціальний устрій, між тим, стоїть на сторожі моральності.
— Там багато своїх складностей…
— У вас пишуть: пережитки капіталізму… — Анрі допив свій мартіні, очима пошукав кельнера, та не знайшовши, продовжував, тримаючи бокал поміж долонями. — Але ж капіталізм — не лише наркомани й гангстери. Наша прогресивна література, наші наука і мистецтво, наша студентська молодь сприяють прогресові, європейська інтелігенція завжди виступала проти мракобісся й фашизму. Та й що казати, ти сам знаєш, закон охороняє в нас…
— Але ж цей закон, — м'яко перебив його Сергій, — не перешкодив якимось мерзотникам вкрасти у тебе Генрієтту.
— Так, — схопився за голову Савіль, — нема межі між правдою і кривдою!
— І під егідою цього ж закону процвітають такі міста, як Танжер, — продовжував Дубровський. — Неначе все тут пристойно. А бачив сам: місто-притон, місто контрабандистів, злодіїв, шпигунів та авантюристів… Свобода відкривати доми розпусти і тримати в неволі Генрієтту… Тобі потрібно таке?
— Це — піна, мсьє Дубровський, і ми знімаємо цю піну, — мовив з досадою Бонне. — У вас також є злодії…
— А ви цікавилися процентним співвідношенням карних злочинів у нас і у вас?
Анрі поклав руку на коліно Бонне.
— Тебе, Люсьєн… — вказав на кельнера, що робив якісь знаки.
— Ага, — підвівся комісар, — пробачте, мсьє Серж, ми потім закінчимо нашу суперечку.
Він повернувся за кілька хвилин, тримаючи в руках конверт. Витяг з нього кілька папірців. Мовив, переглядаючи їх:
— Справа ускладнюється тим, панове, що утримувачі місцевих притонів, — скоса глянув на Дубровського, — і тут ви, мсьє Серж, на жаль, маєте рацію, підтримують контакти з деякими представниками місцевих органів влади…
— Скажіть прямо, Люсьєн, купили поліцію! — відрубав Анрі.
Бонне поморщився.
— Дещо прямолінійно, та сенс у цьому є. Саме тому я змушений був діяти тихо й обережно… Коли б вони відчули, що ми наступаємо їм на хвіст, я маю на увазі зграю, котра вивезла сюди французьких дівчат, заховали б кінці в воду. Тому в місцевому поліцейському управлінні — а ми цілком залежимо від нього — я більше натискав на формальну сторону справи і тримався так, наче вірив кожному їхньому слову і покладаюсь лише на їхні зусилля… — комісар відсунув недопитий мартіні й налив собі води. — В цей же час надійні люди працювали за моїм завданням, та й дні, проведені нами у злачних місцях, панове, не минули марно. Оце, — поклав на стіл маленький папірець, — список найдорожчих притонів Танжера та околиць. Деякі з них маскуються під готелі, ресторани, нічні клуби. Мої друзі вибрали тут, повторюю, найбільш фешенебельні, бо саме з їхніми власниками могли контактуватися люди, що мають можливість літаком вивозити дівчат із Європи. Не треба пояснювати чому?
Анрі нетерпляче замахав руками.
— Далі, далі, Люсьєн…
— Зрозуміло, найшикарніші з них змушені постійно оновлювати контингент. Дівчата там — не офіційні повії, зареєстровані в поліції. Коли б це було так, ми б дуже легко встановили по картотеці, склад яких притонів оновився, і це б значно полегшило наше розслідування. І все ж ми маємо ще один список — тут позначені кишла, де за останні два місяці з'явились нові дівчата. Це — найважливіший папірець для нас зараз, панове. Готелі «Мадрід», «Рожева вілла», «Синій берег», нічний клуб «Грайливі лялечки», ресторан «Перлина» та інші. Маємо їхній адреси. Список, як бачите, не дуже великий, і це звужує коло наших пошуків. Я не можу твердити, що саме тут замкнеться коло, але здоровий глузд підказує, що ми йдемо вірним шляхом. — Бонне витяг авторучку. — Допишемо сюди казино «Дівчата в червоних панчохах». Мені радив відвідати його один кельнер. Пам'ятаєте, вчора ввечері обслуговував нас. Ще — нічне кабаре «Квітка сходу». Мабуть, поки що все…
— Ну, і?.. — очікувально втупився в нього Анрі.
— Категорично вимагаю від вас не вдаватися до власної ініціативи, — твердо відповів комісар. — Найменший прорахунок може зіпсувати все. По цих притоках піду я сам.
Анрі не здався.
— Але ж в них можна потрапити лише ввечері і, якщо рахувати по одному на добу, то…
— Іншого виходу нема.
— Я і Серж могли б… Невже ви думаєте, що в нас не вистачить такту і спритності, щоб розвідати…
— Ви бували в тутешніх притонах, мсьє? — різко обірвав його Бонне. — Я певен, ні. Вас розкусять одразу, а ви знаєте, що трапляється там з непроханими гостями? Не поспішайте, Савіль, і врахуйте, це не порада, а вимога.
— Я можу не поспішати, — знітився Анрі, — але Генрієтта…
— Ми зможемо допомогти їй, якщо будемо розсудливими. Саме тому я й просив би вас і надалі вештатись по ресторанах і бістро. Можна й найгіршого гатунку. Навряд чи в місцевій поліції вірять, що ви — журналісти, напевно, вважають агентами Інтерполу. Розмовляйте, розпитуйте, цікавтесь, чим хочете, — це напустить диму і заспокоїть кого треба. А зараз ми продовжимо наші мандри, панове…
Вони йшли вулицями європейської частини міста, розглядаючи вітрини. Прошкували тіньовою стороною, але й тут давила спека, і Дубровський вирвався з людського юрмовиська на край тротуару, де хоч трохи легше дихалося, незважаючи на те, що мимо рухався суцільний потік автомобілів — американські найновіших випусків і ще довоєнні, пошарпані, старомодні, немовби витягнені з автомобільного кладовища. Сергій ішов, байдуже дивлячись на машини, що переганяли його.
Заскреготіли гальма — попереду на перехресті світлофори спалахнули червоним. М'яко зашурхотівши шинами, мимо Сергія прокотився сірий «мерседес», зупинився попереду. Щось привернуло в ньому увагу Дубровського — здається, знайоме обличчя людини на задньому сидінні. Підійшовши, Сергій став так, щоб не впасти в очі пасажирам. Потім думав: добре, що не зустрівся поглядом з ним тоді. Очі виказали б його, не могли не виказати, бо в «мерседесі» сидів Франц Ангель.
Сергій упізнав його одразу, не було жодного сумніву — мало не кинувся до машини, щоб відкрити дверцята, витягти Ангеля, тримати, поки не збереться натовп, — Сергій не випустив би Ангеля, вмер, а не випустив би…
Замість цього пірнув у юрбу.
Боже мій, де ж Бонне?
Невже втече той, рожевощокий? Ангель зовсім не змінився, наче роки не владні над ним. Може, тільки округлився, як кажуть, посоліднішав.
Де ж Бонне?
Побачив Анрі біля вітрини, а поруч і комісара. І що вони знайшли там цікавого?
Бонне одразу помітив: щось трапилось.