Выбрать главу

Інспектор повів «мерседес» за ним. Посміхнувся. В кабіні грузовика лише Хетель, отже, ті двоє лежать у кузові. Цікаво, як вони виплутуватимуться з ситуації, що склалася? Певно, петлятимуть об'їзними шляхами, автобан для них — смерть, через півгодини поліція перекриє його.

Кноль їхав за «фіатом» кілометрів чотири, потім різко натиснув на гальма і поставив свою машину на узбіччя. Взяв газету, кілька разів прочитав якусь замітку, та ніяк не міг збагнути, про що йдеться. Зіжмакав газету, сидів, дивлячись на машини, що пролітали мимо, і рахував їх.

Задумав: якщо сота буде зустрічна, все обійдеться: вісімдесят сім… вісімдесят вісім…

Дев'яносто дев'ята виринула з-за повороту ззаду, обдала гарячим повітрям. А от і сота, сіра мікролітражка, йде назустріч. І чого вона так повзе? Тривожно озирнувся назад: так і є, з-за повороту вирвався, виблискуючи хромованими деталями, якийсь американський звір.

Три чорти у горлянку, і для чого випускають ці мікролітражні нікчеми?

Може, водій мікролітражки відчув Кнолеві волання і збільшив швидкість, а може, «американець» пригальмував, побачивши на узбіччі машину, але мікролітражка встигла проминути «мерседес» на якусь частку секунди раніше.

Кноль злорадно подивився вслід «понтіаку» — від серця відлягло і чомусь відразу захотілося їсти. Згадав, що випив лише чашку холодної кави, озирнувся і побачив промаслений пакунок біля заднього скла. Розгорнув,і знайшов бутерброди з сиром.

Кноль сів просто на траву, спершись спиною на крило машини, і довго жував, давлячись черствим хлібом. Думав: Хетель витискує зі свого грузовичка кілометрів вісімдесят-дев'яносто на годину, в середньому виходить не менше сімдесяти, за півгодини — тридцять п'ять.

Цікаво, куди вони рвонули?

Через шість кілометрів поворот у гори. На їхньому місці він їхав би тільки в гори. Там можна перебути десь на хуторі у знайомого. Звичайно, коли є знайомі.» Знайомі завжди допоможуть — всюди треба мати друзів. Чому в нього мало друзів? Ну, й наплювати. Тепер у них з Гертрудою є гроші, багато грошей, а чим більше грошей, тим більше друзів. Правда, ціна таким друзям — тьху, але про це скоро забуваєш, починаєш вважати друзями навіть похлібців — і так до першого крутого повороту.

Куди діваються друзі, коли тобі погано?

Глянув на годинник — минуло двадцять шість хвилин. Витяг із кишені довгого гострого цвяха, ввігнав рукояткою викрутки в заднє колесо. Зашипіло. Інспектор почекав ще кілька хвилин і сів за кермо. Увімкнув радіо.

— Увага, увага! — почав упевнено. — «Форд»-сімнадцятий і «форд»-вісімнадцятий!.. З воріт вілли вийшов жовтий грузовий «фіат», номер ТВ сто тридцять один — тридцять п'ять… За кермом підопічний… Починаю переслідування… Йде в бік Зальцбурга. «Сімнадцятому» йти навздогін. «Вісімнадцятий» займає моє місце, веде спостереження за віллою. Зрозуміло?

— Ви чуєте мене, інспекторе? — захрипів динамік. — Говорить «форд»-сімнадцятий… Вас зрозумів, іду навздогін!

Кноль рвонув «мерседес». Машина пішла рівно, та через кілометр шина остаточно спустила, «мерседес» почало заносити. Кноль схопився за мікрофон.

— «Форд»-сімнадцятий! — вигукнув, імітуючи хвилювання. — У мене спустила шина! Швидше, чорт забирай, швидше!.. — Інспектор проїхав ще трохи на ободі, вильнув так, що автомобіль ледь не з'їхав передніми колесами в кювет. — Усім поліцейським постам! — мовив голосно і мало не урочисто. — Говорить інспектор Кноль. Слухайте наказ: затримати жовтий вантажний «фіат» номер ТВ сто тридцять один — тридцять п'ять! Шофера і пасажирів заарештувати!

Вимкнув мотор і вистрибнув. З-за повороту на шаленій швидкості виринув чорний «форд». Кноль підняв руку, машина загальмувала так, що засмерділо паленою гумою. Інспектор кинувся на заднє сидіння.

— Давай швидше! — наказав. — У мене спустило колесо, ї вони пішли вперед! — Поплескав по плечі, поліцейського, що сидів поруч з шофером. — Мікрофон мені! Повторюю наказ всім патрулям: затримати жовтий вантажний «фіат» номер ТВ сто тридцять один — тридцять п'ять! Водія й пасажирів заарештувати!

Мелькнув знак роздоріжжя.

— Куди? — запитав шофер.

— Ліворуч, — наказав Кноль. — Прямо Зальцбург, там їх затримають і без нас. У горах їм нема чого робити. Певно, намагатимуться їхати малолюдними бічними дорогами, може, в навколишніх селах мають явки…

— Скільки їх? — перепитав шофер.

— Водій і двоє в кузові… Знаття б… — Кноль зітхнув. — Ми б спокійно взяли їх уночі…

Стрілка спідометра перейшла цифру «130». Попереду виднілося село. Трохи зменшивши швидкість, промчали через нього, і знову — сто тридцять…

Ще одне село, але жовтий грузовик наче корова язиком злизала.

— Мабуть, вони подалися в гори, — висловив догадку поліцейський.

— Тільки втратили час!.. — буркнув Кноль. — Вертаємось.

*

Коли Хетель поклав трубку, Ангель, який саме збирався снідати, мало. не перелив молоко собі в склянку.

— Що з вами, Вольфганг? — стривожився.

Хетель стояв, вирячивши очі, обличчя в нього почервоніло, і руки безвільно повисли.

— Щось трапилося, Вольфганг? — Ангель поставив пляшку з молоком, підскочив до Хетеля, трусонув його за плече.

— Поліція… Ми оточені… — пробелькотів Хетель.

Полковник одірвався від омлета.

— Що ви базікаєте? — скривився невдоволено. — Яка поліція?

Та Хетель уже оговтався.

— Дзвонив якийсь інспектор поліції Кноль. Попереджав, що ми оточені, і призначив мені побачення у кав'ярні біля готелю.

Ангель позадкував і спіткнувся об стілець.

— Ви нічого не переплутали?

— Я ж не божевільний!

— А якщо провокація? — висловив припущення полковник.

— Коли навіть провокація, треба йти! — рішуче мовив Хетель. — Давайте поміркуємо. Уявімо, що все це — правда. Отже, ми оточені, і нам каюк. Інспектор, коли б не мав свого інтересу, не дзвонив би. Зрозуміло? Треба йти. Тепер, якщо це — провокація… Провокатор щось рознюхав і шантажуватиме нас. Усе одно слід іти й домовитися з ним.

— Я підтримую вас, Вольфганг! — мовив полковник.

— Тим більше, — згадав Хетель, — що він сказав: «Ви і ваші колеги оточені». Розумієте? «Ви і ваші колеги…»

— Та-ак… — якось неприродно співуче вимовив Ангель. — Здається, ми попали в неприємну історію!..

— Не панікуйте, Франц, — обірвав його Грейт. — А ви, Вольфганг, ідіть. У нас є золото, і ми можемо купити десяток поліцейських агентів!

. — Цитьте! — несподівано охижів Ангель. — Поторгуйтесь із ним, Вольфганг, у кожного інспектора поліції є межа бажань.

— Не будемо витрачати часу, панове. — Хетель потягнувся за піджаком. — Я зумію розібратися на місці.

Ангель заметушився над своїм саквояжем, а Грейт, стоячи за фіранкою, стежив за Хетелем. Вольфганг тримався чудово: йшов, нічим не виказуючи найменшого хвилювання, навіть зупинився й зірвав якусь квітку, понюхав і рушив далі.

Грейт піднявся на другий поверх, до своєї спальні: Ангель у принципі має рацію — треба зібрати чемодан і бути напоготові.

Хетель повернувся хвилин через двадцять.

Грейт і Ангель чекали в холі, зовсім зібрані в дорогу. Ангель навіть тримав на руці плащ. Хетель, побачивши їхні напружені обличчя, не міг стримати посмішку. Але грати на нервах не став. Мовив коротко:

— Його умови — три мільйони шилінгів!

Грейт свиснув:

— Нічого собі апетит!

Ангель же лише покрутив головою і постукав пальцем по чолу.

— Він часом не того?

Хетель сів у фотель, скинув і протер окуляри. Протирав і не знав, що саме ось такі скельця винні в тому, що їх вистежили. По півтора мільйона шилінгів за скельце! Мабуть, ще ніхто в світі не мав таких дорогих окулярів. І все через те, що він звик завжди мати запасні окуляри. Навіть у тюрмі мав їх, хоча за всі роки, проведені в камері, вони так йому і не знадобились. Ця погана звичка привела до того, що Хетель, не знаючи, що робить дурницю, зайшов до аптеки в Альт-Аусзее, — знайомий аптекар, тисячу разів вітався з ним і на вулиці, і в кав'ярні, симпатичний такий сивий дідуган, — він йому підібрав окуляри одразу, посміхнувся на прощання й подякував, але негайно подзвонив до поліції.