Коли наступного дня він відправився до майстерні Панкраса, наповнений тривогами, а що ж то кине йому в обличчя майстер, застав двері та вікна наглухо замкненими. Тоді він пішов до війта своєї дільниці, щоб запитати, що все це означає – хоча, властиве, вже знав – і почув, що старий живописець з приходом морозів захворів, і його аж до самої смерті доглядали в шпиталю сестер милосердя. Мельхіор пішов, прибитий і приголомшений; таким же прибитим і приголомшеним був він надалі, коли досить скоро його визвали до нотаріуса, від якого він дізнався, що Майстер Трьох Королів зробив його спадкоємцем власного дому і добитку, картин і приборів для малювання, а ще невеликої грошової квоти; з усього цього він міг деякий час жити. В паніці бігав Мельхіор по місту, через Клопкенскей, Мамре і Дріббель, через вали і монастирські вулички; все видавалося йому чужим, будинки стояли в зимовому, закопченому світлі – обманні міражі, сірі, грізні, несамовиті. Здавалося що життя заповзло до мишиних нір, за кожним рогом щирила зуби смерть – скелет, що застерігає про життя, що утікає. Мельхіор чув той проклятий скелет в своїм власнім тілі, він чув в ньому ознаки неминучої гнилизни.
Передбачуваний портрет Ієроніма Босха (1585)
Сірою і похмурою була душа Мельхіора. Багато часу проводив він над могилами батька і свого старого майстра; люди на вулицях, які його поздоровляли і споглядали йому вслід, видавалися йому з'явами, а вся реальність була ніби громадою глухих, покритих снігом мар. Дуже часто просиджував він у свого пробоща, щоб не ошаліти від самотності; той спочатку намагався втішати його красивими оповіданнями з Євангелій, але ж вони не зворушували Мельхіора. Потім вони вже тільки сиділи напроти один одного; лютневі і березневі вечори усипляли їх, мов сов, що дрімають в руїнах. Але дуже довго це не тривало, бо одного вечора пробощ якось зібрався в собі і сказав:
- Мельхоре Хінтаме, час жалоби і смутку минув. Я смутився і медитував разом з тобою, аж мені почало видаватися, що я і сам западаю в землю. А тепер, однак, наказую тобі, щоб ти знову узявся за працю заради слави Божої і зважаючи на свої молоді літа .
Ці суворі слова якби вирвали Мельхіора з щільного, сірого, спокусливого сну про солодку згубу та роклад, і він освідчив, що знову забереться до роботи.
Будинок Білеама Панкраса він продав найстаршому з батьківських підмайстерів, що і надалі займався вітражництвом, а в опустілій майстерні батька влаштував собі майстерню. Половину готівки він роздав між сирітськими притулками та шпиталями, після чого зашився в самотності. Він почав писати "Танок Смерті". Намалював Смерть, що виглядає з-за трону владик і довгою, кістлявою рукою обіймає за горлянку одного з земних суверенів в князівській короні і плащі з горностаїв. А коли закінчив цю картину в нових світлих барвах, яким навчив його художник з Надренії, відразу ж розпочав на дошці другу – Смерть і князь Церкви, бо довго роздумував про спосіб життя пап та кардиналів. Його князь Церкви спотикається на довгій кістці, яку Смерть кидає йому під ноги; а коли закінчив і цей образ, у нього склалося враження, щ не досить сильно виразив жах, тому вздовж садової стежки, на якій костура наздогнала кардинала, намалював голих, покритих вовною, чорних і розпусних дияволів, які зухвало сміються, показуючи спичасті зуби та хвости, якими можуть шмагати, які розширювалися ніби розпалені тризубці, а з лагідного фону, наповненого зеленню та квітучих кущів, грізно стирчить потвора з розовими грудями розпусної дівки і червоною дупою мандрила. Поглянувши на картину, Мельхіор жахнувся власного твору і швидко поставив дошку в темному куті, бо лише в складках кардинальської шати було щось з художніх правил, які впоїв йому старий Білеам.
Але ж пристрасть до дивовижного, кричущого і нового продовжувала лоскотати пальці Мельхіора, він і сам не знав, що з ним коїться, але чув, що лусне, або знову попаде у відчай, якщо не відступить перед цією міццю, цим напором виображень, що рояться і взаємно проникають одне одного, які від серця та голови бігли до його рук. Він заледве виділяв собі час на їжу, вранці приносив собі слабкого пива та хліба, тим жив протягом цілого дня і малював, радуючись тому, що мати далеко, а він в домі один. Малював він до сьомого поту і зупинявся тільки від втоми. Він намалював Смерть і лицаря, Смерть і пілігрима, Смерть і купця, написав і другий Танок Смерті – картину за картиною, разом з десять штук. І на кожному образі – якби виповзаючи з його рукавів і холош штанів чи з складок заслон над ліжком, народжувався той безумний, пробуджуючий тривогу звіринець, який чіплявся за людські постаті, трясся та насміхався над ними – літаючи, вкриті лускою нічні кровососи, щури з пташиними головами, прихаючи жаби, ящірки в шоломах, цятковані мов леопарди напівлюди, які кігтями розривали вмираючу людськість, плазуни з металічними, подібними трубам писками і мавпи в священицьких капелюхах, окроплюючи свяченою водою. А там, де краплі цієї води падали на пустий пісок, виростало щось на вид обридливого риб’ячого черева або ж блазенської рожі, що косила в сторону литок і колін.