Ієронім Босх "Спокуса святого Антонія" 1505-1506, Національний музей старовинного мистецтва, Лісабон, фрагмент
Мельхіор дуже сміявся з цієї карикатури. Він знав, що цю картину не міг нікому показати. Художник негайно відкинув думку про Кауденберга, хоча на мить йому було цікаво, що б він сказав про цю картину. І він довго й багато разів дивився на цей образ, стежачи за своїми думками й настроєм: чи й цей образ був прощанням, як "Безглуздість кохання", хоч і не через дивацтво й надзвичайну людську лагідність, а через гнів і непрощенну гіркоту?.. У всій картині не було ні краплі теплішого настрою чи можливості порятунку. Кольори були блискучими, холодними й жорсткими, а гра диявольських привидів настільки огидною, що в ній була лише ненависть, нічого більше. Мельхіор це побачив і вже не лякався цього. Вигляд того, що він тут намалював, підтвердив його, скоріше за все, у рішенні більше не думати про Кальскена та про все, що з ним пов’язано.
Після завершення тієї Чорної Меси Мельхіор не рвався до роботи. Восени до нього дійшов лист від незнайомця з Гента; цей чоловік бачив у друга в Брюсселі картину Мельхіора Смерть і князь церкви, і він хотів, щоб брабантський майстер написав щось подібне. Мельхіор сидів з листом у руці; у ньому він вгадав ще й досі керуючу руку Кауденберга. Він коротко написав чоловікові з Гента, що він переповнений замовленнями і не може прийняти нове.
Художник був дуже здивований, коли після Різдва до нього в гості прийшли двоє давніх друзів з Зелених Шапок - різьбяр по дереву Леонард і ювелір Гіслін Анкерт. Вони бурчали й кашляли, відкусили трохи сиру й випили пиво, яким почастував їх Мельхіор, і поволі видавали з себе причину свого візиту. В місті з'явився певний домініканець, що само по собі ще нічого не говорило, якби не те, що мавпа єпископа прийняла його з великими почестями; вже кілька днів цей монах живе в капітулі. Мельхіор не відразу зрозумів, до чого вони вели цим повідомленням.
- Адже проїжджі священики, часто зупиняються у пароха, – зауважив він.
- Але питання в тому, чи є цей монах в місті проїздом, - відповів Анкерт, співчутливо дивлячись на Мельхіора вірними сірими, як хмари, очима.
Леонард похитав головою.
- Ти неуважно слухав, Мельхіоре. Ми розповіли вам, що то за патер, domini canis[35], чорно-білий, як мисливський пес, який вони мають на гербі свого ордена.
Мельхіор, який наливав гостям пиво, вперше підняв очі:
- Мисливська собака? Лише тепер він почав розуміти, що мають на увазі його друзі, і чому вони тут сидять. Він довго уникав товариства Зелених Шапок, вони ж розуміли його стан й залишили його в спокої, але тепер прийшли його попередити.
- Мисливська собака? - повільно повторив він.
Леонард прочистив горло.
- У місті ніяка не таємниця, Мельхіоре, що Кальскен тобою дуже незадоволений. Ви його не образили, правда?
Мельхіор вимушено посміхнувся.
- Я лише відмовився намалювати для нього картину, якою він, очевидно, хотів прикрасити свою кімнату - з Давидом і Вірсавією.
На мить запала тиша, а потім Гіслін Анкерт сказав:
Ага.
Леонард повільно повторив:
- Давид із Вірсавією! Ну, тоді все зрозуміло; парох, звичайно ж, почувається глибоко ображеним.
Мельхіор переводив погляд то на одного, то на іншого:
- Я не можу заперечувати, що після цієї відмови він дав мені зрозуміти - ймовірно, з помсти, - що він підозрює мене в зв'язках з темними силами...
Леонард похмуро кивнув.
- Цього ми і боялися... Сін'є, гм...
Мельхіор бачив, що різник по дереву не бажає вимовляти імені.
- Звичайно, він також натякнув на пана ван ден Кауденберга, - сказав художник, внутрішньо дивуючись, що так спокійно вимовляє це ім’я навіть після повідомлення від двох Зелених Шапок. - Він таємний чоловік, - дав мені зрозуміти Кальскен, - що дуже зручно, якщо хочеш цим фактом скористатися.
35
Хоча це всім і так відомо: domini canes = пси господні. Хоча назва ордену походить від св. Домініка.