Кальскен побачив слушний момент, щоб приєднатися до розмови. Раптом він помахав Мельхіору пальцем, і на його обличчі знову з'явилася гидка усмішка; його жест, безсумнівно, мав бути жартом, але Мельхіор почувався дедалі незручно між тонким жартом сердитого каноніка та доброзичливою, свинцевою серйозністю домініканця.
- Розумієте, майстре Хінтаме, чим завдячила ваша слава, - одізвався Кальскен. - Така велика людина, як патер Ейлардус, навіть не гребує відвідати вас! Але у нього немає, як у нас з вами, жодних протиріч…
Патер Ейлардус знову засміявся, складки навколо його рота й підборіддя здригнулися.
- Превелебний, - сказав він, - знову жартує, особливо про мою велич, о! Ось моя повна велич. - Він жартівливо насупився і відкинув голову назад, від чого шия й потилиця виглядали ще кремезнішими. - І у мене з вами теж будуть протиріччя. Зі мною це ніколи не відомо.
Він голосно пирхнув, ніби хотів дати Мельхіорові зрозуміти, що, незважаючи на всі свої глузування над собою, він цілком усвідомлює свою особистість, що будить страх. Мельхіор зрадів, коли парох і проповідник попрощалися з ним, і пішов далі; він дедалі більше почувався тим деревом у лісі, яке вже помітили лісоруби, щоб його незабаром зрубати.
Повернувшись додому, він замкнув двері на засув і мав намір зачинити також віконниці, але потім здався; він робив це дуже рідко, і він був переконаний, що парох і чорно-білий патер з того вечора пильно стежив за ним. Ні за яких обставин він не наважиться показати їм, що почуває себе поміченим деревом. З майстерні він виніс усі картини, які відклав за ці роки. Тут було ще декілька картин часів його учнівства - Сім смертних гріхів у незмінному стилі Майстра Волхвів і Благовіщеня; тут стояли Христофор, святий Мартін, і, перш за все, тут була антверпенська Спокуса - ось що він хотів показати отцю Ейлардусу. Відносно Селянського лабіринту його охопили сумніви. Вихваляння й Безглуздість кохання, не кажучи вже про Чорну Месу, він мусив приховати. Мельхіор відніс їх у порожню спальню й засунув під ліжко, де пил вже перетворився на ворс, потім зачинив двері й сховав ключ за вогнищем. Він переглядав старі малюнки; було багато смішних і ніжних речей, не дуже небезпечних, за винятком карикатур на Кальскена, намальованих до того, як він узявся до Чорної меси. Він без жалю порвав їх усіх і сунув папірці у вогнище на кухні.
Настав Великдень. Це був найбагатший в квіти Великдень, який Мельхіор переживав за останні роки. Шовковиста зелень перед міськими мурами, луки навколо сусідніх хуторів, фруктові сади, де міська варта вправлялася в стрільбі з короткого й довгого луків - усе було поцятковане білим, фіолетовим і жовтим кольорами. У міських садах серед паростей кущів виблискували підсніжники, дикий калган та дзвіночки. У Вербну неділю радісний дзвін дзвонів так переможно здіймався в синє небо, що все, що було живим, вилізло на вулицю. Мельхіор одягнув святковий одяг і пішов до своєї парафіяльної церкви. Двері були відчинені навстіж, сходи й підлога всипані свіжим зіллям. Утреня почалася хлоп'ячими голосами, схожими на звуки ніжних срібних ріжків. Стоячи в прикрашеному нефі, слухаючи й дивлячись, він зрозумів, як довго він не переступав поріг церкви і не відчував у цьому потреби. Сонце, кольори, натовп людей і все це побожне хвилювання викликали в ньому більше відразу, ніж радість. Навіть незвичайне світло, зітхання й крики, наполовину приглушені обітниці, що зривалися з вуст вірян, мали в собі щось гарячкове, що його пригнічувало.
Як і щороку, аматори організували виставу-похід - Вхід Ісуса до Єрусалиму. Цього разу – за бажанням пароха – Ісусом був літній чоловік, який був на Святій Землі і тому знав, в чому справа. Він був глухий, і двом апостолам довелося йти поруч з ним, щоб переконатися, чи не зісковзнув той з осла. Городяни – передусім діти, які бігали з пальмовими та зеленими гілками, жваві й грайливі, співали, трясли долоньками й вигукували: "Благословен, хто йде в ім’я Господнє!" З колегії, із ще недобудованого нефу, прикрашеного висіченими в камені листям, після меси назустріч процесії вийшли хористи, співаючи гімни і антифони. Позаду них, на прикрашеному зеленню помості, у столі і стихарі без єдиної плямочки, що сяяли дорогою вишивкою мов райські квіти, стояв парох Франц Кальс, який мав благословляти пальми. Його оточила юрба молодих і старих священнослужителів, усі в шовкових стихарях чи церемоніальних далматиках. Серед них, завдяки широким плечам і масивній постаті, виднівся патер Ейлардус, щоправда, він був тепер у найскромнішій рясі. Він держався позаду за всіма, ніби того дня і під час цього святкування він справді був лише гостем і чужинцем, тим часом привертаючи до себе більше уваги, ніж сам парох. Сонце було в зеніті, дим ладану витав над скупченням, виглядаючи в денному світлі хмарами наближення раю. Спів псалмів змішувався з гомоном дітей, які насилу дочекалися, коли вівтарні служники в костюмах янголів роздадуть їм жарені в цукрі фрукти, великодні бублики та мигдаль – передчуття Великоднього бенкету. І, ніби срібний дощ, скрізь бризкала свячена вода.