Тієї ночі крізь неспокійний сон Мельхіор чув усе посилююче завивання вітру. Погода змінилася; старий канатник, чия доріжка для плетіння була позаду, за стіною саду Мельхіора та його сусідів, уже передбачив йому це: Страсний тиждень не терпить блиску сонця, це проти правил. Вранці в Чистий четвер небо було вкрите низькими хмарами. Квіти в міських садах втратили свій колір, вони стояли присоромлені, ніби готові знову потонути в темній траві.
Мельхіор повільно плентався вулицями. Тиша в місті була сповнена тривожного очікування. Мовчали дзвони, час від часу тишу порушувала тріскачка, години сповіщав чоловік у ратуші, вибиваючи відповідне число по дошці дерев’яним молотком.
- Немає дзвонів, - подумав Мельхіор, - дзвони полетіли до Риму, полетіли через паркани й дерева, щоб отримати благословення Папи!
Він усміхнувся, згадавши дитячу казку: вона мала в собі чарівність, яка рідко зутрічається в житті. Вузькими вуличками до нього пливли запахи їжі, і запах нагадував йому, що сьогодні день апостольської юшки, яку готують із приправою з дванадцяти трав. Ця традиція була ще жива.
Він наближався до Великого Ринку, коли почув незвичайний вир голосів. Може, знову хресний хід... але в Зелений четвер не було хресного ходу. Він прискорив крок. З Везерика, вулиці повстників і суконників, наближалася процесія - чоловіки, жінки й діти, які під гучні крики, ледь не танцюючи від хвилювання, юрмилися навколо загону озброєної міської варти. Самих охоронців Мельхіор не бачив, але те, що вони йшли серед натовпу, він відчув по восьми алебардах, що стирчали над їхніми головами. Він відштовхнув убік пару юнаків, наступив на лапу собаці, яка жалібно заскуголила й на бігу потрапила комусь під ноги, й нарешті проштовхнувся крізь верескливий натовп. Перед ним йшла жінка з широкими, кутастими плечима, з її могутніх грудей лунав високий, пронизливий голос: "На багаття єретика! У вогонь його!". Після кожного вигуку вона глибоко дихала, дихання її пахло апостольською юшкою та часником, вона спітніла, але все одно збиралася з силою та злістю, щоб подразнити всіх навколо та змусити їх луною відгукнутися. І луна відповіла криком. Було ясно, що річ іде про Скедді, ченця-цистерціанця. Мельхіор відштовхнув спітнілих, розмахуючих руками чоловіків, які накликали вогонь і загибель на ченця. Нарешті він просунувся досить далеко, щоб побачити цистерціанця серед алебардників, що повільно човгали, часом навіть змушені були зупинятися. Вулиця Везерик вела до капітулу, звідти, мабуть, Понтія Скадде повели на Ринок, до суду. Це означало, що вирок йому було винесено, а патер Ейлардус ван Хоей, парафіяльний священик Франц Кальс та інші члени Таємної Кривавої Ради передали свою жертву світській владі для виконання вироку.
Мельхіор спрямував очі на брата Понтіана. І боже! Він знову побачив у ньому школяра з обличчям, усипаним ластовинням під рудим кучерявим волоссям, яке завжди було надто довгим, - хлопчика, який любив сидіти в кутку, який навчився читати й писати раніше за інших, мало говорив, мовчки терпів зачіпки, доки терпець не уривався, а потім люто захищався: тоді він бив все навколо, аж доки нападники не залишили його в спокої. У чоловікові в темно-коричневому вбранні, блідому, з непокритою головою, з двома глибокими борознами під вилицями, в сандаліях на брудних ногах, Мельхіор упізнав однокласника, на якого ніколи не звертав уваги. Раптом він подумав: бідолашний Скадде, брате, отже, вони жертвують тобою, щоб дати мені научку... Усе це жахливе видовище капітулу та священної інквізиції служить одній меті: розчавити мене. Кальскен мстить мені за відмову намалювати йому картину, а патер Ейлардус сподівається вичавити з мене, яка єресь стоїть за моєю близькістю з наверненим євреєм Кауденбергом. Йдеться про зовсім інший слід, маються на увазі пошуки чогось серйознішого й страшнішого, ніж споглядальна байдужість до шафи із запорошеними кістками святих...
Він не міг відвести очей від Скедді. Братик не бачив ні його, ні нікого іншого; він ішов, схрестивши руки за спиною, ніби вже зв’язані, переставляв ногу за ногою, наскільки дозволяли натовп і погрози людей. Алебардники були поганим захистом; хоч і відбивали найнаполегливіших, де-не-де хапали когось за кулак чи відбивали підняту ногу, але частіше вдавали, нібито не помічають влучних кулаків, і давали цистерціанцеві помучитися. Весь час Мельхіор хотів, щоб монах дивився на нього, хотів привітати його довгим поглядом, повним дружби й розуміння, провини й вірності. Але Скадде незворушно шорхав ногами далі, не звертаючи уваги на прокльони та стусани. Мельхіор вирвався з натовпу і побіг вперед до будівлі суду.