У Велику суботу вранці також линув дощ, але тепер нарешті задзвонили дзвони. Дзвони повернулися, і він почув, як діти перегукуються між собою на вулицях: "Дзвони повернулися з Риму, вони привезли з собою писанки!". Він вийшов з дому, дощ бив в його капелюх, вітер різко дмухнув. Скрізь можна було побачити дітей з татами і мамами, які виходили на луки за місто та в садки, що огороджували міські стіни. Мельхіор дивився їм услід: щасливі малюки думали, що, мабуть, у повітрі ще летять яйця, тому вони піднімали голови або дивилися під дерева, а їхні батьки й діди ховали справжні яйця в траві. Мельхіор згадав рідну матір - він тоді був малим, тільки вчився ходити; і вона теж взяла його з собою за місто і, поки він дивився на хмари, сунула йому в фартух яйце.
Хоча про отця Ейлардуса ніколи раніше не чули як про проповідника, сьогодні ввечері він виступав у ролі, яка, як і пошук єретиків, була гордістю його ордену. Сильний західний вітер очистив небо від хмар, і коли велика людина стояла на кафедрі в риштуваннях колегіальної церкви, де він мав проповідувати, легкий вітерець торкнувся свіжо вирізаного листя та трифорія[40], в якому досі не було скла. Він не носив чорної ризи, вся масивна постать була в білому, з білим параманом[41] на важких плечах – так він контролював церковний простір. Натовп був величезний; з пообідньої години, як тільки пішла чутка, що інквізитор буде проповідувати, тут юрмилися і штовхалися люди. Жінки й діти стояли попереду, підходячи аж до ступені, на якій приймали причастя; обличчя каноніків у різьблених хорах були щасливі й стурбовані водночас, наче та хвиля людей могла прийти наступної миті й забрати їх із собою. Патер Ейлардус говорив потужно. У нього був голос, який міг переходити від приглушених і делікатних тонів до звуків органу. Те, що він сказав, подіяло на людей як важке вино, надзвичайно солодке і хвилююче, повторити це неможливо. Домініканець почтив Великдень як царицю всіх урочистих свят, а потім від цариці церковних свят перейшов до улюбленої теми домініканців - до Цариці Небесної. З молитовною відданістю він довго зупинявся на чеснотах і чудесній святості Богородиці, описав – ніби сам стояв біля підніжжя Хреста і вперше приніс до християнських вух болючу звістку – жертовну смерть Її людського Сина, меч, який пронизав Її серце, і радість, коли у свято Пасхи Вона побачила Його Воскреслим. Волога вкрила обличчя домініканця, його вирячені очі почали злегка закочуватися, на мить здалося, що він крізь край хмари побачив цей небесний зв’язок Матері й Сина, так бурхливо, завдяки поєднанню благоговіння й фамільярності, він ніс своїх слухачів у височінь, де в них, мабуть, паморочилася голова від викликаного ним світла.
Мельхіор стояв осторонь, за новими білими стовпами Кіліаана Бора. Незважаючи на нелюбов до інквізитора, художник не міг заперечити величі хвалебного гімну, який білий приборкувач виголосив зібранню з амвону. Тони органів, прихованих у грудях отця Ейлардуса, були не тільки оглушливими: патер нахмурився, підняв великі м’ясисті руки вгору, ніби захищаючись від злих видінь, в його очах висвітлювався жах і занепокоєння. Саме зараз, коли повнота благодаті вилилася на всі створіння, коли людина змогла змити свої гріхи і пороки в крові Самого Бога, саме тепер хтось насміхається над священними посланнями, і тінь пазурів диявола тримається в цій твердині над одним із монастирів... Зрозуміло, що Церква з усією ревністю і силою переконання втрутилася, щоб спасти й очистити те, що постраждала від зарази. Але чи визнали заражені цю материнську любов? Ах, ах, - крикнув великий домініканець у білому, і весь натовп, який його слухав, був шокований відмовою від рятівної допомоги: "Ні! марно!". І ніхто не міг залишитися байдужим до стурбованості Матері-Церкви, яка раптом заплакала в голосі отця Ейлардуса. І все ж, ad victoriam[42], ті, на кого було покладено високий обов’язок викорінити найменшу пляму чи сказу на істині, винесли вирок злобі, упертості та помилці... Радуйся, громадо віруючих на порозі Воскресіння Господнього, бо вада буде скоро спаленою.
Після богослужіння гвардія захоплених громадян, чоловіків і жінок, старих і малих, проводжала домініканця додому, майже несучи його на руках. Він знову натягнув свою чорну мантію поверх свого спітнілого білого чернечого вбрання; його поли майоріли на вітрі, а руки домініканця також тріпотіли, благословляючи супроводжуючих, які раділи, наче чернець врятував місто від жахливого нападу. Багато з них усе ще залишалися перед капітулом, де інквізитор зник після останнього поздоровленнях до натовпу; інші потягнулися на Великий Ринок.
40
Трифорій - у середньовічних романських і готичних соборах Західної Європи - вузька невисока галерея другого ярусу головного нефа. Назва "трифорій" походить від здвоєних або, частіше, строєних, арочних прорізів таких галерей.
41
Параман – рел. – частина одягу ченця, прямокутний шматок тканини з вирізом, який одягається через голову поверх ряси.