Половину ночі з суботи на неділю, в туманному місячному світлі, натовпи підлітків, що свистіли, і чоловіків, які мало розмовляли, але хотіли б напасти на підвал міської в’язниці, де був замкнений брат Понтіан, всі бажали його тягнути й розчленовувати без допомоги коней, лише силою людських м'язів. Мельхіор побачив це, і його мовчазний відчай змінився обуренням і огидою. Він намагався знайти капітана гвардії, але видавалося, наче всі поховалися; було видно лише літнього командира роти, який стояв із жменькою солдатів як захист між монахом і натовпом.
Коли Мельхіор пішов відпочивати, крізь хмари час від часу світив півмісяць. Усю ніч Мельхіор чув весняний вітер, в його летючій силі сила була вогкість, холод і байдужа безтурботність стихії. Клацали віконниці, де-не-де з даху неподалік падала цеглина, грюкали ворота. А коли шум вітру на мить стих, Мельхіор почув нявкання котів на дахах чи далекий шум, схожий на стукіт і тесання, тоді на базарі крамарі й купці ставили ряди.
Коли він прокинувся, найлютіша буря вже минула, але все ще потужно віяло із заходу. Небо було блакитне, як і годиться на Великдень, по ньому блукали білі круглі хмари. Біля колодязя в кінці вулиці, на Гусячій Площі, стояли люди, які ще не були одягнені в святковий одяг, і черпали воду відрами: холодна і випита натщесерце в цей день вона мала цілий рік зміцнювати серце і кишечник. Уже дзвонили дзвони.
Мельхіор вирішив піти на пізню обідню. Його не хвилювали, як в минулі роки, великодні думки; якщо й пішов - він це добре знав, - то щоб не скандалити й уникнути зайвих запитань. Вулицями бігали діти з кошиками на плечах, бо відразу після меси вони хотіли піти на луки за містом і шукати там заховані яйця. Мельхіор увійшов до своєї парафіяльної церкви; служба божа тут була б скромною, хоча килими постелили, а старий неф освітлювали втричі більше свічок, ніж зазвичай. Думка про те, що він матиме перед очима священика Кальса і проклятого мисливця на єретиків, у хто знає в якій тріумфальній ризі, або принаймні з тріумфом у серці, - ця думка змушувала його уникати колегіальної церкви та її пишноти. Служба тривала довго; співаки, не найкращі в місті, безкінечно повторювали Te Deum, і, мабуть, минула година, поки старі й малі причащалися. Перш ніж проковтнути, Мельхіор відчув, як облатка прилипла до його впертого язика, аж доки він її не проковтнув.
Сотні людей уже стікалися на площу Ринок із ще закритими крамами; тут були влаштовані процесії. Цехові братчики проносили свої пишні хоругви, старшини намагалося зібрати найкраще вдягнених дітей і дівчат, які мали йти за хоругвами в ході й поперемінно співати й розсипати квіти. Горді своїми прикрашеними шатами, вони кружляли в колі, сповнені тривоги й сміху, вітер заспокоював усе - почуття, волосся й настрій. Музики з сопілками, цимбалами та барабанами шукали собі місця в ході. Були навіть вершники - капітан Лєвен Вальсхоорн і його люди - потім кілька міських радників, це були переважно заможні чоловіки з синами та племінниками - усі в найкращому різнокольоровому вбранні, зі шпорами на черевиках. Домінік де Фрей, Рідко-коли-ситий пріор, який сьогодні не був надутий, як завжди, і мав майже пристойний вигляд, не торкаючись жодного спиртного напою протягом двадцяти чотирьох годин, закликав Мельхіора стати в процесії, але художник відповів, що мають бути й глядачі. Він справді дивився - виглядало так, ніби ця процесія мала бути переконливим доказом правовір’я; сьогодні зі смолоскипами прийшло набагато більше людей, ніж у попередні роки. Був також корпус міської стражі з прикрашеними луками, а також студенти в стихарях і кольорових шапках, ченці-мінорити та багато благочестивих людей у довгих білих покаянних ризах. Усі виглядали священика з Пресвятим Причастям. Але якщо очікувалася поява самого Кальскена, всі прорахувалися. Парох послав свого вікарія, худорлявого світловолосого чоловіка; його рідке волосся розвівалося навколо тонзури. Але його непримітний вигляд був забутий з огляду на пишність його шати: амікту[43], вишитого голубами та рибами, і насамперед через сяючу дароносицю, яка завдяки блиску коштовностей і золота нагадувала казкову імператорську скарбницю. Священик міцно обійняв її витягнутими з-під амікту руками і не випускав її з поля зору. Каноніки та інші священики оточили його, балдахін, під яким він ішов, несли на своїх плечах найвищі сановники Двадцяти чотирьох, у тому числі бургомістр Ріхард Церклаес і Ломме ден Тульдер, усі в чорному шовку, з ланцюгами на грудях, символами посади, сяючими, мов маленькі сонечка.