Тепер на поміст виліз чоловік у величезному чорному капелюсі й широкому плащі, якого Мельхіор упізнав, бо цей одяг уже служив у виставі про блудного сина; цього разу аматори наклеїли на плащ вирізані з паперу зірочки, півмісяці та комети, які мали значити одяг хірурга. Довгий кістлявий монстр поруч із ним у яскраво смугастих латаних штанях і кофті, селянській дірявій шапці, з якої визирали пучки зробленої з паклі перуки, мабуть, мав грати роль дурного слуги. Ряди навколо Мельхіора зімкнулися, як кільця кольчуги, він уже не міг вибратися. Художник чув, як лікар гнівався і сердився на дурість слуги і сказав:
- Б’юся об заклад, ти навіть до десяти не вмієш рахувати.
Слуга у смугастому, полатаному вбранні, якого звали Арнольд, упирався:
- Я вмію рахувати, як ніхто інший.
Він кукурікнув, мов старий півень, дівчата трясуться від сміху, хлопці лають їх, не бажаючи пропустити ні слова.
Лікар відкинув голову назад і глузливо засміявся.
- Тоді порахуй, дурню, і поясни мені цифри!
Арнольд урочисто взяв до рук капелюха, став, на дошках в розкоряку, подивився на небо й прокукурікав півнячим:
- Почнемо з одного. Не мав я ні одного, коли втратив праве око, а те, що спереду і позаду моє ліве око не бачило.
Діти голосно сміялися, старші посміхалися.
Хірург кивнув:
- А як пояснити цифру два?
Слуга скорчив ще дурніше обличчя:
- Двійка? Якщо хтось взимку присяде на сніг і голою дупою світить, то відморозить собі яйця і дітей не матиме.
- Ой, безсоромний сучий син! - верескнув жіночий голос за спиною Мельхіора, і всі подальші зрозумілі слова заглушив гучний гомін.
Ще не вщухло, як слуга вже пояснював число три:
- Три? Це коли тип з перцем з любою під ковдрою фіглі-міглі строять, щоб третій світ побачив.
Доктор у розпачі схопився за голову, так що його гарний і дуже вчений капелюх скривився, і аж надто веселим голосом вигукнув:
- Проклятий дурень, а що тоді четвірка?
Мельхіор не міг сміятися разом з іншими, як йому хотілося б, як він сміявся, коли був хлопчиком і юнаком. Сумна, холодна порожнеча в грудях ставала все більш неприємною, хоча навколо було так весело... Він намагався протиснутися і піти, але марно, його оточила щільна юрба. Коли слуга відповів, у Мельхіора від вереску затремтіли барабанні перетинки, але в нього склалося враження, що в цю мить додався якийсь особливий глибокий сміх, а може, він упізнав його лише зараз. Художник обережно повернув голову. Це був домініканець, патер Ейлардус ван Хоей у чорно-білій мантії, підборіддя якого тремтіло від задоволення - патер, очевидно, передчасно покинув бенкет у капітулі. Цей чоловік відчував не тільки хворобливу потребу показати себе, але, перш за все, він не міг терпіти, щоб вулицями й площами бігав нечутний для нього великий, незламний і балакучий натовп. Звісно, всі відразу звільнили йому місце, кому не лестить присутність цієї великої людини? Це була справжня любов до народу - сміятися з народу! Відчуття самотності й безцільності в серці Мельхіора випарувалося, він намагався втекти від тривожної близькості інквізитора, але коло навколо нього все ще міцно тримало його. Він зрадів, коли Арнольд дійшов до десяти:
- Вісім сліпців сидять за столом, сухий хліб і половина риби, це їх бенкет», - і лікар у розпачі кинув капелюха на землю, почав прозивати слугу баранячою головою та сволотою, а з його кулаки й ноги збили його з дощок. Тісне коло розв’язалося, моментом скористався Мельхіор, за допомогою рук і спини пробився. Ледве він видихнув, як хтось схопив його за руку. Він обернувся. Це був домініканець, а хто ж іще, який схилявся до нього, як до старого знайомого.
- Ви теж, майстре? Ну, в такий святковий день, як сьогодні, людину виганяють на вулицю, чи не так? Вам просто варто змішатися з натовпом веселих людей!
Він потягнув за собою Мельхіора; скрізь люди поступалися їм дорогою, і Мельхіор помічав шанобливі погляди, кинуті на монаха та заздрісників, спрямовані на нього самого: яка ж відзнака для майже сумнозвісного художника Мельхіора Хінтама, коли йому дозволили йти під руку з такою великою людиною! Сам патер поводився так, ніби не бачив ні поваги, ні заздрості. Він зупинився, сміючись, біля лавки з вафлями, потім перед жонглерами, які жонглювали скляними кульками та кольоровими брусками, і, нарешті - палаючими факелами. Він кинув кілька монет волинщикам і озирнувся навкруги, наче цю Ринкову площу, повну веселих людей, які бурхливо святкують Великдень був для нього вершиною земного щастя народу.