- Мій добрий Мельхіоре, ти став справжнім майстром!
І Мельхіор теж мусив сміятися, оскільки це звучало так, ніби священик ніколи не вірив, що ця овечка з його парафії до чогось дійде.
Взагалі-то в брабантському місті до Мельхіора завжди відносилися так, якби він належав сюди, однак, про нього було забуто в його розташованій на відлюдді майстерні – спочатку у Білеама Панкраса, потім в батьківськім будинку. Тому зараз, коли пробощ почав всюди розповідати про талант Мельхіора, і говорив, що милість правдісінько мистецтва спливла на молодого художника, бажаючі оглянути праці прибули звідусіль. Мельхіор насправді був заклопотаним, коли вишукані городяни, як високий на шість футів совітник Якуб Церолаес, який на кожного споглядав звисока, або ж священик капітулу Пауль Хаезе чи банкір Смеерендонк разом з першими людьми гільдій, а поза тим прості люди – раніше знали про нього лише те, що живе такий у їхньому місті – тепер стукали в його двері, бажаючи оглянути картини. Всі ці великі пани розмовляли з Мельхіором по-дружньому, а Смеерендонк, що був людиною короткозорою, довго обдивлявся картини крізь окуляри, які спадали на ніс, і нарешті вигукнув:
- Ці кольори, ці фарби! Святим Андрієм клянусь, він відкрив щось особливе!
Так, незважаючи на гординю і самовпевненість, багатії не залишилися позаду; багатство загострило іїхні погляди на красу будинків і меблів, на гарні чашки, дзеркала, сукні, а також на достоїнства гарної картини. Мельхіор побачив, що раптом він має значення, і хоч йому стало боляче, що ні батько, ні майстер Панкрас не дожили до цього, а мати була далеко, справжньою втіхою було надання йому права громадянина і те, що ювеліри, різьбярі по дереву та вишивальники золотом запропонували щоб він приєднався до їхньої гільдії.
А часи й надалі були поганими та тяжкими. Один австрійський князь пошлюбив молоду доньку герцога, але йому прийшлось добре простежити, щоб разом з нею отримати бургундську спадщину. Тим часом, ні добротою, ні насиллям нічого не можна було добитися, до тих пір, доки король Франції підсичував вогонь ворожнечі проти молодого, а голландські міста ставали то по одній, то по другій стороні, і ніщо вже не йшло згідно старовинних правил. Судді і збирачі податків вели себе розумно і сховали пазурі, і вони не витискали і половину тих данин, що перед тим. В давні роки намісник увійшов би до міста з сильним загоном збройних, але зараз і намісник вважав за краще не показуватися. Пори року минали і поверталися; розгубленість і непокій тривали. В місті життя котилося мов камінь з пагорбка; він може лише котитися – те, що діялося, діялося з власної волі. Торгівля скоротилася, іноді раптом виступали дорожнеча і відсутність чогось: один раз не хватало зерна, іншим разом – сиру, потім – свічок. Непевність на шляхах наростала, австріяка мало було видно, а от перед бандами збунтованих найманців пару раз брами міста закривати прийшлося. Все життя поволі зробилося подібним до тісного, старого каптана: в ньому ще можна було порушатися, крізь дірки ще проходило повітря, а от радість і блиск давно зникли. Заповнилися притулки та лікарні, на щодень все частіше користувалися любов'ю ближнього. Щотижневі базари все також відбувалися в призначений час, і по кожного літа наступав ярмарок, як завжди показували свій хист канатохідці та знахарі, димили халабуди з вафлями, але мало срібла переходило з одних рук до інших, не кажучи вже про золото, навіть свинцеву монету конвульсивно затискали в руці. І Мельхіор ніколи до сих пір не бачив на відпусті стільки людського шумовиння, як з часу падіння влади: потворні постаті - горбані й каліки - тряслися на милицях чи котилися на ослінчиках на малих колах у натовпі, наповнювали потворою кожну церковну браму, вилазили з-за сходів і дверей, лементували, показували обрубки ніг, гнійні виразки й шрами, штовхали скарбнички й миски. під носом у перехожих, жебракуючи за милостиню. І скрізь пропонували свої послуги жалюгідні нечупари-повії, мабуть, яким навіть військовий табір відмовив у службі, бо міські повії, такі як Сибіла Бланкенуук, Мехтильда Павучок та інші їм подібні, навіть удостоєні регулярними візитами окремих осіб, задирали над ними носа. Ліліпути в високих чоботах і зі шпагами при боці ганялися один за одним по площах, визиваючи один одного на нібито поєдинки, і ніколи ще ведмеді і мавпи не видавалися Мельхіорові такими жалібними та бідними.