Домініканець озирнувся з цікавістю, яку він і не скривав; очевидно, що у своїх численних прогулянках містом він досі уникав цих голодуючих кварталів і куп сміття.
- Оточення тут дещо похмуре, - нарешті сказав він, затиснувши носа. - Шкода, що ми не можемо втекти від наших смітників.
Добродушний тон, з яким він вимовив ці слова, змусив Мельхіора зрозуміти, що тут була виголошена моральна сентенція.
Мельхіор показав на іржаву стіну за смітником.
- Там позаду, ваша велебність, Вал Ганчірників, звідкіля ми можемо все бачити, будемо захищені від вітру та смороду.
Вони вдвох перейшли річечку та обійшли довкола каплички. Домініканець майже підозріло дивився на почорнілу будівлю та її круглі, невеликі віконця.
- Дивно... чи знаєте ви, якому святому тут поклоняються, у цьому неприємному запаху, вірніше, незважаючи на цей запах і загальний бруд?
Мельхіор відповів, що в дитинстві він чув, що ця каплиця присвячена святому Еварісту, про якого майже нічого не відомо.
- Еваріст? Ну звичайно ж! - вигукнув домініканець, усе ще затикаючи собі носа, від чого його голос був глухим або ж простудженим. - Один із перших пап... навернений грецький єврей! Клянусь моїм покровителем, неймовірно, як цей святий заблукав аж сюди, до Брабанту. Чи знаєте ви, хто дав кошти на вівтар цього святого?
- Ні, цього я не знаю, - сказав Мельхіор.
Інквізитор торкнувся стіни каплички.
- Стародавня, - сказав він. - А може, хрестоносці? Зрештою, вони іноді приносили на захід свою особливу прихильність і захоплення різноманітними східними мучениками та пустельними святими... Або ж, хто знає, можливо, тут колись жив навернений, як ваш Карл ван ден Кауденберг, той єврей і язичник найгіршого роду, якщо можна так висловитися, хто вбив собі в голову...
Вітер підхопив з собою останні слова. З-під ослони церкви та хат вони вийшли на дорогу, що вела навколо смітників. Тут дув сильний вітер, і патерові потрібно було обох рук, щоб утримувати поли плаща. Мельхіор, одягнений трохи зручніше, все одно йшов, опустивши голову, щоб його не здуло. Ім’я Кауденберга, яке патер Ейлардус уже згадав у розмові знову - очевидно, він не втрачав жодної нагоди, - неприємно пролунало в голові художника. Як сплановано, як майстерно! Навіть наївний Еваріст мимоволі прийшов на допомогу інквізитору... Навернений грецький єврей не міг бути хитрішим. Втома й знеохочення взяли гору над Мельхіором. Тільки тепер він з усією ясністю зрозумів, що означає потрапити в руки такої людини, як Ейлардус. "Навіщо чинити опір, - подумав він у пориві слабкості, - чому б не схилити голову, що, власне, він втратить, втративши цю голову?". Перед ним постає образ заґратованого вікна. Патер ударив один раз - хіба цього мало? Для войовничої, переможної Церкви, звичайно, ні. Йому дуже хотілося ввібрати запах тіл спалених бунтівників.
Мельхіор провів домініканця кам’яною, ступінчастою вулицею на Вал Ганчірників. Мовчки, борючись із вихром, вони йшли вгору. Тут, ослонені старою сторожовою вежею та мурованим валом, вони були захищені від вітру. Патер глибоко зачерпнув повітря, але його велике обличчя сяяло задоволенням.
- Змагання зі стихією! - нетерпляче вигукнув він, кидаючи погляд на Мельхіора, який, піднявшись і задихавшись, ще не перевів дух. - Це добре, майстре Хінтаме! Як ви себе почуваєте?
Голос незворушного домініканця пролунав у вухах Мельхіора як насмішка. Думав: ніколи не втомиться, твердо триматиметься, доки здобич не впаде перед очима... Художник слабко посміхнувся:
- У вас довше дихання, ніж у мене, превелебний отче, ви все витримаєте.
Інквізитор розсміявся громовим розкатом:
- Справжні слова! - скрикнув він. - Самовдоволення смердить, а скромність є ознакою мого стану, але я можу сказати це без хвастощів і вихваляння самого себе: я тримаюся, як справжній мисливський пес Господній.
Мельхіор не відповів. Він дивився на поле смітників, які зараз лежали біля їхніх ніг, на брудну коричнево-зелену гниль в заломі стіни. Між пагорбами сміття здіймалися купи дерев, гілок, зламаних кошиків, ганчірок, соломи та всього горючого, щоб живити великоднє багаття. Вітер шалів навколо цих куп, піднімаючи солому та стружку; на кожному такому горбку стояв підліток чи дорослий чоловік і, човгаючи ногами, важко утоптував сміття. Пізнє полуденне світло й сила бурі злилися й вивільнилися над хатинами та іншими рукотворними витворами. Звідкись прилетіла хмара, кинула тінь на Мельхіора й домініканця, закрила на мить сонце й попливла своєю стрімкою тінню над купами сміття, провулками й гад каплицею, але незабаром її розігнала нова хвиля сонячного світла. Інквізитор і художник майже одночасно звернули погляди на ідилічну землю за валом, прихилившись до високого кам’яного карнизу, їхні обличчя знову були відкриті вітру, вони мали весь краєвид біля власних ніг. Розлеглі луки й сади, крізь які промайнули світло й тіні, згиналися під вітром, мов молоде збіжжя, борозни зелені й золоті; високо вгорі птахи крізь вітер і сонце нарізали сріблясто-чорні спіралі. Річка, за захисним валом прибережних хащів, здавалося, беззвучно танцюючим й вибухаючим іскрами металом.